Становлення і криза ліворадикальної Європи

Повсталі з попелу 

Історично ліворадикальний рух ніколи не був єдиним і монолітним, представляючи сукупність різних, часом ворогуючих партій і організацій. Частина з них були маловпливовими і залишалися на політичному узбіччі, частина й зовсім вважалися маргінальними. Найуспішнішими ліворадикальними партіями в Європі протягом більшої частини XX століття були комуністичні. Однак після розпаду СРСР і краху соціалізму в країнах Східної Європи під питанням опинилося і саме існування ліворадикальних партій у країнах Європи. Насамперед, це торкнулося все тих же комуністичних партій, які опинилися в ідейній та організаційній кризі. Вони були змушені переглянути свою ідеологічну спадщину й адаптуватися до нових політичних реалій. Частина з них вирішила відмовитися від комуністичної ідеології і продовжити свій розвиток як некомуністичні ліворадикальні партії.

Як приклади можна навести «Комуністичну партію Фінляндії» та шведську «Ліву партію – Комуністи», які змінили свої назви на «Лівий союз» і «Ліву партію». У Німеччині, після об’єднання країни, «Соціалістична єдина партія Німеччини» (СЄПН) перейшла на позиції демократичного соціалізму і була перетворена на «Партію демократичного соціалізму». У 2007 році в результаті об’єднання з партією «Праця і соціальна справедливість – Виборча альтернатива» була створена нова партія «Ліві». 

Деякі комуністичні партії перестали існувати як окремі партії і стали частиною коаліцій лівосоціалістичної спрямованості. Так Комуністична партія Нідерландів була розпущена в 1991 році для того, щоб разом із трьома іншими лівими організаціями створити нову партію – «Зелені ліві», що займає позиції екосоціалізму. Інший варіант – створення так званих «широких лівих» партій. Прикладами таких партій є «Червоно-зелений альянс», створений у Данії на основі Компартії, партії Лівих соціалістів і троцькістської Соціалістичної робітничої партії, або португальський Лівий блок, сформований 1999 року як коаліція з трьох невеликих ліворадикальних організацій – троцькістської Революційної соціалістичної партії, колишнього маоїстського Народного демократичного союзу і Революційного фронту лівих. 

Найуспішнішим прикладом створення широкої коаліції ліворадикальних партій стала утворена 2004 року в Греції Коаліція радикальних лівих (СІРІЗА), яку 2013 року перетворили на єдину партію. До неї увійшли ліві партії єврокомуністичної, маоїстської, троцькістської, екологічної та лівосоціалістичної спрямованості, незгодні з ортодоксальною лінією Комуністичної партії Греції. Низка партій – передусім Комуністична партія Греції (КПГ) і Португальська комуністична партія (ПКП) – не вважали за необхідне серйозно коригувати свої програмні засади і зберегли свою прихильність марксизму-ленінізму. 

Своєю чергою, Комуністична партія Чехії та Моравії (КПЧМ), Комуністична партія Іспанії (КПІ), Французька комуністична партія (ФКП), Прогресивна партія трудового народу Кіпру (АХЕЛ) та деякі інші змінили свої програмні положення в бік відмови від орієнтації на насильницькі способи повалення капіталістичного ладу, проголосивши себе прихильниками його поступового реформування в інтересах трудящих. Окремо варто згадати про дві колишні маоїстські комуністичні партії – Партію праці Бельгії та нідерландську Соціалістичну партію, створені в 1970-х роках. Якщо Партія праці Бельгії поступово еволюціонувала від маоїзму до марксистсько-ленінської ідеології, а потім (після 2008 року) – до «реформованого» комунізму, то голландські соціалісти повністю відмовилися від марксизму-ленінізму вже в 1991 році, перейшовши на лівопопулістські, лівосоціалістичні позиції. 

А ось ситуація у Східній Європі дещо інша. Наразі впливовими в цьому регіоні залишаються лише Соціал-демократичний союз Македонії та Соціалістична партія Албанії. Обидві партії є спадкоємицями комуністичних партій, які правили в цих країнах у XX столітті.  Сьогодні ці партії змінили ідеологію на соціал-демократичну і входять до Соцінтерну.  Їхній політичний вплив, скоріше, ґрунтується на старій партійній номенклатурі, яка зберегла владу в цих країнах. У своєму економічному та євроатлантичному зовнішньополітичному курсі вони мало чим відрізняються від ліберально-консервативних партій, що прийшли на зміну комуністам у країнах Східної Європи. 

В інших же країнах Східної Європи, за винятком Чехії, колишні комуністичні партії також трансформувалися в соціал-демократичні. При цьому не можна сказати, що їхня «соціал-демократизація» відбувалася тільки з кон’юнктурних міркувань і бажання підлаштуватися під нову політичну реальність. Ще до розпаду соціалістичного блоку в компартіях Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії та Болгарії сформувалося своє так зване «реформістське крило». Поява цих «крил» була пов’язана з більш ліберальним режимом цих країн порівняно з СРСР і Чехією, де реформаторському крилу було завдано сильного удару 1968 року, а також з встановленими в 1970-х роках контактами між компартіями Східної Європи та партіями західного Соцінтерну. 

Найуспішнішим в електоральному плані для ліворадикальних партій виявився вибір стратегії, за якої партія зберігала б елементи радикальної ідентичності та відмінності від соціал-демократії, але при цьому зазнала значної внутрішньої ідеологічної та стратегічної еволюції. Варто зазначити, що не лише ліворадикали, а й увесь лівий рух перебував у пошуку власної ідентифікації. Так, соціал-демократи і соціалісти почали дрейфувати вправо, і їхній порядок денний у 1990-ті та 2000-ті роки став мало чим відрізнятися від аналогічного порядку денного центристських і правоцентристських партій. Розчарування в соціал-демократах призвело до зниження їхньої популярності та появи зліва від них політичного вакууму, який, однак, виявилося не так просто заповнити: зближення позицій консервативних, ліберальних і соціал-демократичних партій породило в частини західноєвропейських виборців апатію та глибоку відразу до політики. Криза кінця 2000-х років, з якою вирішили боротися методами «жорсткої економії», волала до життя цілу низку соціальних рухів; деякі з цих рухів стали безпосередніми попередниками успішних ліворадикальних проєктів, як-от «Подемос» в Іспанії та СІРІЗА в Греції. 

Партія європейських лівих і група ЄП «Європейські об’єднані ліві/Ліво-зелені Півночі»: партнери чи конкуренти?

Одним із критеріїв приналежності партії до ліворадикальної родини є входження партії в одне з міжпартійних об’єднань: транснаціональну Партію європейських лівих (ПЄЛ), Північний альянс зелених і лівих (ПАСЛ), «Ініціативу комуністичних і робітничих партій» (Ініціатива), об’єднання «Європейські антикапіталістичні ліві» (ЄАКЛ) або до складу політичної групи «Європейські об’єднані ліві» в Європарламенті.

Група «Європейське об’єднання ліві/Ліво-зелені Півночі» в ЄП сьогодні налічує 38 депутатів. Вона складається як із представників Партії європейських лівих, так і з тих партії, які через ті чи інші причини не побажали приєднуватися до ПЄЛ. Партія європейських лівих у політичній групі ЄП має 15 голосів і представлена: Лівою партією Німеччини («Die linke»), що має – 5 мандатів, грецькою «СІРІЗА», яка виборола на виборах до Європарламенту 2019 року 4 мандати (однак після розколу у зв’язку зі зміною керівництва партії у 2023 році розділила своє представництво із «розкольниками», що вийшли із «СІРІЗИ» та створили свій ультралівий проєкт – «Нові ліві»). По два мандати у комуністів із Прогресивної партії трудового народу Кіпру, яка перебуває в ПЄЛ на правах спостерігача, і Лівого блоку з Португалії. По одному мандату мають також «Об’єднані ліві» з Іспанії, «Лівий союз Фінляндії», «Червоно-зелений альянс» із Данії, «Об’єднані ліві» з Іспанії, «Червоно-зелений альянс» із Данії та «Комуністична партія Чехії та Моравії», які входять до ПЄЛ. Амбіції керівництва Партії європейських лівих об’єднати під своїм крилом усі тенденції та сили лівого радикального спектра успіхом не увінчалися. 

Поза впливом ПЕЛ у групі опинилися 23 депутати і такі впливові європейські ліворадикальні партії, як французька «Нескорена Франція» («La France insoumise»), що має 5 мандатів. Засновником цієї партії був Жан-Люк Меланшон, який тривалий час перебував біля її керма. Іспанська «Подемос» має на один мандат менше. По два депутати мають грецький ультралівий проєкт «Нові ліві», що виник через розкол у 2023 році «СІРІЗИ». Також по два депутати в ірландської групи «Незалежні за зміни» та Комуністичної партії Португалії. По одному мандату у шведської Лівої партії, Партії праці з Бельгії, ірландської партії «Шинн-фейн», Лівих республіканців і соціалістів із Франції, нідерландської Партії захисту тварин, Антикапіталістів з Іспанії. Також у групі є ще два незалежні депутати з Франції та Ірландії. 

Члени групи здебільшого позиціонують себе як прихильники демократичного соціалізму, рідше комунізму, хоча практично всі вони вийшли з партій, які відносили себе у XX столітті або до комуністів (якщо говорити про партії зі Східної Європи), або до єврокомуністів (які заперечують радянський досвід будівництва комунізму). У своєму порядку денному вони виступають за реформування неоліберальної економічної моделі та проти політики жорсткої економії в ЄС, підтримують політику «зеленого переходу», виступають за гендерну рівність і захист прав сексуальних меншин, мультикультуралізму. Співголовами групи сьогодні є представник «Нескореної Франції» Обрі Манон і Ширдеван Мартін із Лівої партії Німеччини, які перебувають біля керма з 2019 року. 

Позиції ультралівих партій у Європейському Парламенті

Першу комуністичну групу в Європарламенті – «Комуністи і союзники» – було засновано 1973 року. До цієї групи входили члени Італійської комуністичної партії та Французької комуністичної партії. У 1989 році за підсумками минулих європейських виборів було сформовано дві комуністичні групи – «Ліва єдність» і «Європейські об’єднані ліві». Після європейських виборів 1994 року почався процес подальшого об’єднання лівих партій, і група стала називатися Конфедеративна група європейського об’єднання лівих (GUE). До неї увійшли: Об’єднані ліві Іспанії, Комуністична партія Франції, Комуністичне відродження Італії, Комуністична партія Португалії, Комуністична партія Греції, і ще один представник Греції – «Сіна-спізмос». Після розширення ЄС за рахунок країн Північної Європи та Австрії в січні 1995 року група розширилася, і до неї увійшли Ліва партія Швеції та Лівий Союз Фінляндії. Водночас Соціалістична народна партія Данії возз’єдналася з групою і разом зі шведською та фінською партіями сформувала всередині групи компонент Північних зелених лівих (NGL). Відтоді група стала називатися «Європейські об’єднані ліві/Ліво-зелені Півночі» (GUE-NGL). 

Партія європейські ліві має менш давню історію. Вона була заснована 2004 року як транснаціональна партія. Сьогодні до її складу входять 25 комуністичних, соціалістичних, робітничих і лівоекологічних партій із 17 країн – членів ЄС. У процесі її створення ініціатори зіткнулися зі значними розбіжностями між національними партіями-членами. І навіть сама поява ПЕЛ не дала змоги їх подолати, що, зрештою, позначилося на її організаційній цілісності. Крім того, що до ПЄЛ не ввійшла низка впізнаваних ліворадикальних партійних брендів, у неї не склалися і стосунки з політичною групою «Європейські об’єднані ліві/Ліво-зелені Півночі» (GUE-NGL) в Європарламенті. 

Як показує практика, у всіх загальноєвропейських партій існує поділ функцій з їхніми групами в ЄП. Умовно кажучи, національні партії приділяють більше уваги розробці загальної політики, а їхні фракції зосереджені на її реалізації. Проблема ПЄЛ полягає в тому, що в процесі створення її засновники спробували об’єднати надто різні ліворадикальні партії Європи, які помітно різнилися за своїми ідеологічними та політичними пріоритетами. Це призвело до того, що чергову хвилю лівого популізму «осідлала» низка партій, які не увійшли до ПЄЛ. Йдеться насамперед про «Подемос» і «Нескорену Францію», які після європейських виборів 2014 року увійшли до групи GUE-NGL і спробували самоідентифікуватися як ліві популісти. 

В ідеологічному плані для лівих популістів характерна жорстка антиліберальна риторика, акцент на протистояння «жорсткій економії», прихильність принципам партисипативної демократії та ексосоціалізму. У квітні 2018 року за ініціативою «Подемос», «Нескореної Франції» і португальського Лівого блоку було проголошено створення руху «Зараз – народ», до якого потім приєдналися ще кілька скандинавських лівосоціалістичних партій. 

Електоральна історія ПЕЛ, лівих популістів і комуністичних партій загалом віддзеркалювала загальну тенденцію ставлення виборців до лівого руху, яка, як, зрештою, і для будь-якої політичної партії, являла собою синусоїду, з піками і падіннями. Ось тільки у випадку з лівими падіння виявилося більш помітним.

Електоральна історія: від успіху до невдач

Найвищий успіх до лівих прийшов на виборах до Європарламенту в 2014 році. Чисельність групи збільшилася на 50% і до неї увійшли 52 депутати. Вони помітно зміцнили свої позиції в керівних органах Європарламенту, отримавши посаду керівника комітету з економічної, грошово-кредитної та соціальної політики, а також 5 посад заступників керівників комітетів.

Основний успіх групі принесли країни Південної Європи, де головний приріст показали Греція та Іспанія.  У Греції – насамперед – це «СІРІЗА», яка отримала на виборах 26,6% і вперше обігнала консерваторів із «Нової демократії». Як зазначали тоді аналітики, електоральний прорив «СІРІЗА» – це активна непарламентська робота її активістів у соціальних рухах, критика ЄС і його заходів «жорсткої економії», на тлі важкої економічної кризи в Греції. І звісно, харизматичні лідери – голова партії Алексіс Ципрас, герой антифашистського опору Маноліс Глезос, а також колишня спортсменка, метальниця списа і трудова мігрантка з Болгарії, яка створила профспілку прибиральниць і зазнала за свою діяльність нападу із застосуванням кислоти. 

Успіх лівим в Іспанії забезпечили «Об’єднані ліві», які посіли третє місце, взявши 6 мандатів, і партія «Подемос» («Ми можемо»), яка посіла четверте місце і отримала 5 депутатських місць. Тоді вся Європа заговорила про феномен «Подемос». Партія була створена за кілька місяців до виборів групою лівих активістів та інтелектуалів. Серед лідерів нової партії вирізнявся університетський викладач, телеведучий і відомий у країні критик заходів жорсткої економії Пабло Іглесіас, натхненний прикладом грецької лівої коаліції СІРІЗА та її лідера Алексіса Ципраса. «Подемос» – дітище «Руху обурених» («Indignados»), що виник 2011 року, коли тисячі іспанців вийшли на вулиці, протестуючи проти заходів жорсткої економії. Пабло і його колеги, викладачі політології в мадридському університеті Комплутенсе, побачили можливість перетворити цей протест на альтернативний політичний рух. «Подемос» продемонструвала нові принципи побудови партійної структури, що базувалися не на вертикальній, а на горизонтальній координації. Формально партія не мала ні офісу, ні керівництва і діяла за допомогою представництв прихильників руху, своєрідних політичних клубів, де люди сперечалися й обговорювали проблеми. У першій п’ятірці списку «Подемос», крім 78-річного Карлоса Хіменеса Вільярехо (колишнього прокурора ліводемократичних поглядів, який став відомим своєю боротьбою з відмиванням «брудних» грошей), усім іншим було по 32-36 років. 

В Ірландії розкол серед троцькістських партій призвів до непотрапляння до Європарламенту Соціалістичної партії, яка була присутня там, у попередньому скликанні, але його було компенсовано зростанням підтримки ліво-націоналістичної партії «Шинн Фейн», яка колись була політичним крилом ІРА, а тепер стала на рейки демократичного соціалізму. Вона отримала 19,5 % голосів і 3 місця в Європейському парламенті. В Італії «Інша Європа», лівий виборчий список на підтримку кандидатури лідера СІРІЗА Алексіса Ципраса, висунутого ПЕЛ на посаду голови Єврокомісії, здобула 4,03 % і 3 місця, що означало повернення представників італійських ліворадикалів до Європарламенту після п’яти років відсутності. Також до Європейського парламенту повернувся фінський «Лівий союз», який здобув 9,3 % голосів (2009 року – 5,93 %). У Бельгії з 1,04 % до 3,51 % зросла підтримка Робітничої партії, але цього виявилося недостатньо для проходження в Європарламент. Нарешті, у Словенії протести проти заходів жорсткої економії 2012-2013 років сприяли появі нових ліворадикальних партій – «Об’єднані ліві» (5,47%) і «Солідарність» (1,67%), але, як і у випадку з Бельгією, цих голосів не вистачило для того, щоб здобути представництво в Європарламенті. 

Підсумки виборів показали, що карта електоральних уподобань показує яскраво виражені регіональні відтінки.  По-перше, це країни Західної Європи та Скандинавії, де ліворадикальні партії, як правило, мають підтримку близько 4-10% і невелике представництво в національному та/або Європейському парламенті (Бельгія, Німеччина, Данія, Нідерланди, Люксембург, Франція, а також Швеція і Фінляндія). По-друге, середземноморська та атлантична периферії, які стали авангардом впливу та підтримки ліворадикальних партій. По-третє, Східна Європа, де практично немає сильних ліворадикальних партій. Найбільшу підтримку ліворадикальні сили мають у Чехії, і до неї останніми роками приєдналася Словенія, за практично повної відсутності таких у Польщі, Угорщині, Румунії та країнах Балтії.  Однак, як не парадоксально, успіх на виборах 2014 року, по суті, став прологом майбутньої невдачі на виборах 2019 року.

За п’ять років, що минули після виборів 2014 року, в Євросоюзі сталася низка найважливіших подій: міграційна криза 2015-2016 років, референдум про вихід Великої Британії з ЄС 2016 року, торговельний конфлікт між ЄС і США, а також низка інших серйозних потрясінь. Усі вони сприяли зростанню євроскептичних настроїв у країнах ЄС, і в цьому сенсі могли спрямовувати електоральні погляди в бік ліворадикального табору. Однак ліві не зуміли скористатися шансом, який їм випав. 

Їхня кампанія у 2019 році була млявою, а виборча програма невиразною і мало привабливою. Особливо, з ключових питань порядку денного: боротьбою з неконтрольованим напливом мігрантів до Європи, збільшенням розриву між рівнем життя в старих і нових країнах Євросоюзу, варіантом розв’язання внутрішньоєвропейського конфлікту з Польщею та Угорщиною (з приводу трактування принципів демократії) та зовнішньополітичного з традиційним партнером ЄС – Сполученими Штатами Америки. Вибори закінчилися грандіозним провалом Партії європейських лівих, які стали мати в групі вдвічі менше членів, ніж лівопопулісти, екосоціалісти і комуністи, що перебували поза партійною структурою ПЄЛ. 

Варто зазначити, що переможеними на виборах до Європарламенту 2019 року стали не лише радикальні ліві. Чутливих ударів зазнали й представники інших лівих сил. Так соціал-демократи у своїй політичній групі ЄП «Прогресивний альянс соціалістів і демократів» не дорахувалися 41 мандата. Водночас крайні праві, попри завищені очікування, не суттєво зміцнили свої позиції. А ось справжніми переможцями виборів стали «зелені» та ліберали, які зірвали справжній джекпот. Альянс лібералів і демократів за Європу отримав на 40 мандатів більше, ніж 2014 року, а «Зелені» збільшили чисельність своєї групи ще на 20 місць.

 Стійка для лівих і лівоцентристів тенденція відтоку прихильників і виборців у більшості країн ЄС продовжує мати загрозливий характер. У багатьох випадках консервативні, правопопулістські та вкрай праві сили зуміли «перехопити» значну частину лівого електорату, зумівши запропонувати більш співзвучні та зрозумілі колишнім лівим виборцям ціннісні орієнтири. Позиції, які захищає більша частина лівих і лівоцентристських партій щодо міграції, боротьби зі злочинністю, сімейної політики, «зеленого переходу», дедалі більше й більше розходяться з думкою значної частини виборців у європейських країнах.  

Вибори до Європарламенту 2024: нові виклики для лівих

Менш ніж за місяць до виборів складається враження, що з поразки на минулих європейських виборах ліворадикали серйозних висновків так і не зробили. На тлі посилення правого повороту в Європі лівий фланг продовжує слабшати, а більшість партій перебувають у стані «розброду і хитання». Розмежування і фрагментація лише посилюють кризу. Як і раніше, за першість на лівому фланзі змагатимуться Партія європейських лівих і міжнародна збірна під червоним прапором із Франції, Німеччини, Іспанії, Греції, Ірландії, Швеції та Бельгії. 

Першою на старт вийшла Партія європейських лівих, яка в лютому 2024 року зібралася на свій з’їзд, присвячений виборам до Європарламенту. Провідним кандидатом від ПЄЛ на з’їзді в Любляні було висунуто голову партії Вальтера Баєра. Тим самим 70-річний політик став претендентом на посаду голови Єврокомісії. Щоправда, шанси Байєра на те, щоб очолити Єврокомісію, невеликі. Його ім’я не фігуруватиме в жодному національному списку, тож він, найімовірніше, не стане навіть депутатом Європарламенту. Колишній австрійський комуніст вважає своїм головним завданням зупинити підйом у Євросоюзі вкрай правих сил. Інформаційний порядок денний ПЕЛ на європейських виборах будуватиметься навколо запобігання зміни клімату, поваги до робітничого класу, обмеження зростання цін на оренду житла – це лише деякі з пропозицій, які представила для нового складу органів влади ЄС партія «Європейські ліві».  Незважаючи на показний оптимізм щодо майбутніх виборів до Європарламенту, який виходив від партії «Європейські ліві», багато експертів упевнені, що ці вибори стануть політичним заходом ПЄЛ. Щоб переконатися в цьому, досить поглянути на стан справ у партійних структурах, що входять до неї.

Ліва трагедія Німеччини і сюрприз від Сари Вагенкнехт

Почнемо з країн, які дають найбільшу кількість мандатів на євровиборах. Німеччина серед усіх країн має найбільшу квоту депутатів – 96 мандатів у Європарламенті.  Головним електоральним «донором» ПЕЛ довгий час була Ліва партія Німеччини. На останніх виборах до Європарламенту 2019 року вона поповнила «скарбничку» лівих у ЄП 5 мандатами. І сьогодні аналітики Європейського союзу на основі наявних у них опитувань прогнозують лівим Німеччини все ті ж 5 місць у Європарламенті. Ось тільки велике питання, чи завоює їх Ліва партія Німеччини. 

Сьогодні вона переживає глибоку і системну кризу, наслідком якої одного разу може стати остаточний відхід партії з політичної арени. Тому багато експертів справедливо пророкують їй фіаско на виборах до Європарламенту, а якщо «доживе», то й на наступних, 2025 року виборах до Бундестагу.

Перший тривожний дзвінок пролунав для Лівої партії Німеччини (ЛПН) ще 2021 року, коли на останніх виборах до Бундестагу вона отримала 4,9% голосів і не зуміла подолати п’ятивідсотковий бар’єр. І тільки завдяки трьом прямим мандатам у виборчих округах: Грегор Гізі та Гезіне Летч виграли вибори в Берліні, а Зерен Пельманн – у Лейпцигу, ліві стали шостою фракцією в німецькому парламенті. 

Далі були земельні вибори, на яких Ліва партія потрапила у вкрай гнітючу ситуацію. У жодній із земель, де 2022 року проводилися вибори, постсоціалісти не зуміли подолати п’ятивідсотковий бар’єр. Особливо гнітючою ситуація виглядала для лівих у Саарі. Партія втратила понад 10% голосів і набрала лише 2,6%. Для порівняння на виборах 2009 року партія набрала 21,3%, ставши третьою силою в ландтазі. Ще одним серйозним ударом для Лівої партії став вихід з її лав одного із засновника і колишнього лідера Оскара Лафонтена, до речі, 80-річного чоловіка ще однієї «партійної зірки» лівих – Сари Вагенкнехт, про яку йтиметься далі. 

Пояснюючи своє рішення, відомий політик заявив: «Я хотів, щоб у політичному спектрі існувала альтернатива політиці соціальної невпевненості та нерівності, тому я став одним із творців Лівої партії. Сьогоднішні ліві відмовилися від цієї мети». Наступного 2023 року ліві продовжили сумну традицію не долати 5% бар’єр. Цього разу це сталося на земельних виборах у Баварії та Гессені. Однак головний «сюрприз» чекав на Ліву партію Німеччину наприкінці року, коли одна з найрейтинговіших і, найекстраординарніших представниць «Лівих» Сара Вагенкнехт вийшла з партії та створила власний політичний проєкт – партію «Союз Сари Вагенкнехт – за розум і справедливість» (BSW). Основними причинами для створення власної партії Вагенкнехт назвала деградацію партії Лівих і відсутність підтримки своїх ідей та ініціатив, включно з проведенням «Повстання заради миру» – масової акції проти постачання озброєнь Україні в лютому 2023 року.  Діяльність Вагенкнехт неодноразово піддавалася критиці всередині ЛПН, що навіть призводило до закликів виключити її зі складу партії. Зрештою, у червні 2023 року керівництво партії зажадало від неї здати депутатський мандат, що Сара Вагенкнехт прагматично робити відмовилася.  

Тому створення нової партії виглядає для Вагенкнехт цілком логічним кроком, враховуючи її особисту популярність. «Союз Сари Вагенкнехт» позиціонує себе ультралівий партією в питаннях економічної політики, але правою в питаннях соціальної політики. Це дає їй можливість боротися і за правого, і за лівого виборця. Сара Вагенкнехт послідовно виступає проти «неконтрольованої» імміграції та постійно критикує уряд Німеччини за виділення бюджетних коштів на утримання українських біженців. Помилковою вважає лідер BSW і кліматичну політику німецького уряду.

Відрізняється вона від усіх політичних сил Німеччини і з питання агресії Росії проти України. BSW виступає проти поставок зброї Україні та за негайний початок мирних переговорів між Києвом і Москвою. Наразі програма партії Вагенкнехт ґрунтується на маніфесті однойменної асоціації, а детальний порядок денний хочуть розробити за участю членів партії та експертів до наступних парламентських виборів у Німеччині 2025 року. У червні партія братиме участь у виборах до Європарламенту. Наступний етап – осінні вибори в трьох федеральних землях: Саксонії, Тюрінгії та Бранденбурзі. Там сильні позиції АдН і Сара Вагенкнехт має намір дати бій правим популістам на їхньому полі. 

Після презентації партії опитування Insa для газети Bild, проведене в січні 2024 року, давало BSW 14 % підтримки виборців. Сьогодні ж настрій щодо «Союзу Сари Вегенкнехт» не видається таким вже оптимістичним. Останнє опитування ZDF-Politbarometer, проведене у квітні, зазначає, що Сара Вагенкнехт ледь долає 5% бар’єр, а Ліва партія Німеччини взагалі опиниться за бортом Європарламенту. Утім, якщо Сара Вагенкнехт потрапить до ЄП, ліві Німеччини збережуть свої 5 мандатів у Європарламенті, а от чи поповниться політична група «Європейські об’єднані ліві/Ліво-зелені Півночі» п’ятьма депутатами від Німеччини, – питання залишається відкритим.

Об’єднатися, щоб розлучитися

Сюрпризом президентських виборів 2022 року став не тільки високий відсоток голосів, який отримала в другому турі Марін Ле Пен (41,45%), а й несподіваний успіх Жана-Люка Меланшона (21,95%), лідера вкрай лівої «Непокірної Франції», який ледве не пройшов у фінал, лише трохи поступившись лідеру «Національного об’єднання» в першому турі виборів. Важливою особливістю президентських виборів 2022 року стала висока підтримка французами, які прийшли на виборчі дільниці, «протестних кандидатів». Марін Ле Пен, Жан-Люк Меланшон і Ерік Земмур разом набрали в першому турі 52,17% голосів. Для порівняння: у 2002 році в першому турі виборів «несистемні» учасники президентських перегонів отримали 29,6%. Розвинути свій успіх Меланшон спробував на виборах до Національних зборів Франції, які відбулися слідом за президентськими перегонами. Головною інтригою цих виборів було питання: чи збереже президент Макрон абсолютну більшість у парламенті, чи ні? 

Треба віддати належне Меланшону, який «вікно можливостей» для успіху на парламентських виборах побачив у створенні коаліції лівих партій.  Процес об’єднання лівих партій у європейській політиці – явище вкрай рідкісне, але там, де це відбувається, як правило, на них чекає успіх. Це трапилося в Іспанії, де ліві об’єдналися для винесення вотуму недовіри консервативному уряду і створенні умов для формування соціалістичного уряду в 2018 році. У Швеції для збереження лівоцентристського уряду на початку 2019 року, у Португалії у 2015 році, коли підтримка лівих радикальних партії була потрібна для діяльності соціалістичного кабінету. 

Водночас у Франції ліві сили не об’єднувалися з 1997 року і, вочевидь, заклик до подібних дій зараз видається найбільш своєчасним. Ліві опозиційні партії почали переговори про спільні дії, сподіваючись контролювати парламент і позбавити Макрона більшості, і тим самим перешкодивши йому в проведенні ліберальних реформ.  4 травня 2022 року, партія «Європа-Екологія-Зелені» («Europe-Écologie-Les-Verts/EELV»), Комуністична партія Франції (PCF) і Соціалістична партія (PS) підписали угоду з партією Жана-Люка Меланшона «Нескорена Франція» («La France Insoumise»). Таким чином, ліве крило сформувало коаліцію під назвою «Новий народний екологічний і соціальний союз» (NUPES). 

Важливо зазначити, що передумови для створення лівого об’єднання дозріли. У кожної з партій були серйозні проблеми з потраплянням до парламенту. Соціалісти взагалі були на межі існування як самостійна політична сила. Невтішні підсумки правління Франсуа Олланда (2012-2017 роках), зростання популярності «Нескореної Франції» та особливо створення Еммануелем Макроном, який недовгий час перебував у лавах ФСП, нового центристського формування «Уперед, Республіко!», стали нокаутуючим ударом для соціалістів. Свою лепту в їхній розвал внесли і французькі «зелені», які в останнє десятиліття набирали політичну вагу завдяки популярності екологічного порядку денного. 

Проте, незважаючи на хороші результати, отримані на євровиборах 2019 року, підсумки президентської кампанії 2022 року стали для «екологів» протверезним душем, який підштовхнув до входження в лівий блок NUPES. У підсумку, ніхто з учасників коаліції не прогадав. Лівий Nupes під керівництвом Жан-Люка Меланшона став другою за чисельністю групою в Національних зборах із 131 депутатом. І хоча Меланшон не реалізував свої прем’єрські амбіції, зате помітно зміцнив позиції своєї партії в парламенті. «Нескорена Франція» отримала 72 мандати і стала третьою за чисельністю партійною фракцією в Бурбонському палаці слідом за президентським «Відродженням» (колишня «Вперед, Республіко!», перейменована напередодні виборів) і партією Марін Ле Пен.  Але найголовнішим підсумком виборів стала втрата Макроном абсолютної більшості в парламенті.

На відміну від вкрай правого «Національного об’єднання» ліва коаліція NUPES у парламенті не зберегла своєї єдності, а розбіглася по партійних квартирах. Представники «Нескореної Франції» Меланшона, соціалісти, «екологи» і комуністи зберегли свої автономні парламентські фракції. Жан-Люк Меланшон запропонував союзникам виступати в парламенті єдиним фронтом, обіцяючи ротацію голови групи та інші гарантії незалежності, але комуністи з PCF, соціалісти з PS і «зелені» з EELV, які обиралися з ним, від цього відмовилися, небезпідставно вважаючи, що головна сила блоку «Нескорена Франція» LFI Меланшона просто їх проковтне. Тож реальна вага NUPES у парламенті виявилася іншою, ніж загальна кількість отриманих ним місць.

Сумніви багатьох експертів, які зародилися ще 2022 року, що на майбутніх виборах до Європарламенту буде представлений NUPES 2.0, виправдалися. На ці вибори кожна з партій йде окремою колоною. Колишні коаліціанти вже подали свої списки для участі у виборах. У ньому 81 прізвище, стільки скільки місць відведено Франції в ЄП. На чолі списку «Нескореної Франції» нинішня співголова групи ЄП «Європейські об’єднані ліві/Ліво-зелені Півночі» (GUE-NGL) Манон Обрі, список партії «Європа-Екологія-Зелені» (EELV) очолює Марі Туссен. Французьких соціалістів поведе в «бій» Рафаель Гюксманн, а комуністів Франції – Леон Деффонтен. 

Важливо зазначити, що виборча кампанія у Франції, яка йде повним ходом, показує, що «Нескорена Франція», зосередившись у своєму порядку денному на темі ізраїльсько-палестинського конфлікту і засудженні Ізраїлю, в електоральному плані не додає. Сам же Жан-Люк Меланшон зараз сконцентрувався на трьох головних групах виборців. Це вкрай ліва університетська молодь, яка із захопленням зустрічає його натхненні викриття ретроградів в освіті та загалом державного апарату; це молодь передмість, яка радіє його інвективам на адресу влади і поліції, що заважають жити «по понятіям»; це ісламісти, які прислухаються до його антиізраїльської і пропалестинської риторики, вбачаючи в ньому єдиного близького з реальних, авторитетних політиків Франції. 

Як вважають експерти, така позиція Меланшона робить його ідеальною парою для Марін Ле Пен: саме на його тлі ідеї «Національного об’єднання» видаються найбільш виграшними. Це, до речі, підтверджують і результати останнього опитування, опублікованого 24 квітня і проведеного на замовлення газети Le Figaro, телеканалу LCI і радіостанції Sud Radio командою дослідників громадської думки IFOP-Fiducial. У глави списку «Національного об’єднання» (RN) Жордана Барделля майже вдвічі більше потенційних виборців, ніж у його найближчої суперниці, кандидатки президентського блоку «Ренесанс» Валері Айє. За неї готові проголосувати 17% опитаних, а за Барделля (нового голову партії) – 31,5%. Ну а у представника «Нескореної Франції» Манон Обрі скромні 7%, які залишають команду Меланшона з тими самими 6 мандатами, що і на виборах до Європарламенту в 2019 році.

Італійські ліві: від «Белла Чао» до «Arrivederchi»

У країнах європейського Півдня ліві сили завжди відігравали помітнішу роль, ніж «у середньому» по континенту. Очевидним винятком на цьому тлі виглядає Італія, де радикальні ліві давно перебувають у занепаді й особливо не впливають на політику країни.

Для тих, хто знайомий з італійською політичною історією ХХ століття, хто любить і цінує італійську культуру і кінематограф, навряд чи здивує той факт, що після Другої світової війни лівий і робітничий рух відігравав в італійській державі найважливішу роль. В Італії діяла найчисельніша і добре організована в Західній Європі компартія, ліві партії отримували на виборах підтримку понад 40% виборців, більша частина організованих трудящих, своєю чергою, входила до контрольованих лівими партіями профспілок. Італійські ліві зі своїми кооперативами, «народними будинками», масовими громадськими організаціями та «червоними» меріями представляли особливу соціально-політичну культуру на різних рівнях суспільного життя. Однак, за останні три десятиліття все це пішло в нікуди. 

Після того, як 1991 року припинила існування Італійська комуністична партія, частина її членів пішла в Демократичну партію лівих сил, що стоїть на соціал-демократичних позиціях і увійшла до лівоцентристської коаліції «Оливкового дерева». А потім на її основі 2007 року було створено Демократичну партію. Інша частина членів колишньої Італійської комуністичної партії перейшла в Партію комуністичного відродження, яка сповідує ліворадикальні погляди і, до речі, входить до Партії європейських лівих. Однак, на якийсь час Партія комуністичного відродження дійсно відновила те, що було в минулому. Вона стабільно демонструвала підтримку в парламенті на рівні 8-10%, мала непогане представництво в регіонах, і складалося враження, що партія доб’ється змін.  Вона намагалася об’єднувати і олдскульних комуністів, і молодь, якій хоч і не подобалися старомодні традиції старших товаришів по партії, але соціал-демократичний конформізм і його приналежність до істеблішменту їм не подобалася ще більше.

Однак 2006 року після співпраці з урядом Демократичної партії на чолі з Джуліано Проді вона повністю змінилася, почавши голосувати за неоліберальні реформи. Але найяскравішим моментом відходу від лівих переконань стало голосування партійної фракції за участь італійської армії у війні в Афганістані. Це голосування, по суті, знищило лівих, як парламентську силу, і справило деморалізуючий ефект на її прихильників. Частина членів ПКВ перекочувала в партію «Ліві, Екологія, Свобода», яка, позиціонуючи себе лівіше від соціал-демократів, проте в усьому підтримувала Демократичну партію. Скромні результати партії «Ліві, Екологія, Свобода» призвели до того, що на її основі у 2017 році було створено вельми неоднорідну партію «Італійські ліві», яка у складі виборчого блоку «Вільні та рівні» на парламентських виборах 2018 року домоглася деякого успіху: за неї проголосували 3,4% виборців, що принесло їй 14 мандатів у Палаті депутатів.

Крайні праві на чолі з Джорджі Мелоні, які набирають обертів, стали реальною загрозою для лівоцентристів на позачергових парламентських виборах 2022 року. Щоб зупинити правих, ліві об’єдналися в коаліцію на чолі з лівоцентристами з «Демократичної партії» Енріко Летті. «Італійські ліві» разом зі своїми партнерами «зеленими» увійшли до лівоцентристської коаліції та виставили 37 кандидатів в окремих округах. Інша ультраліва сила – «Партія комуністичного відродження» разом із низкою інших радикальних лівих об’єднань створили виборчий блок «Народний союз». На чолі списку став колишній мер Неаполя, лідер лівопопулістської партії «Демократія і автономія» Луїджі де Магістріс. Шансів прорватися в парламент у НС практично не було. Вибори закінчилися тріумфом Джорджі Мелоні та її «Братів Італії», які отримали 119 місць у парламенті. Альянс зелених і лівих отримав – 12 мандатів, а «Партія комуністичного відродження» вкотре пролетіла повз парламент. 

Майбутні вибори до Європарламенту 2024 року також залишають для італійських радикальних лівих мало шансів пробитися до ЄП і поповнити лави політичної групи «Європейське об’єднання ліві/Ліво-зелені Півночі». Утім, надія потрапити до Європарламенту є у «Червоно-зеленого альянсу», який, як уже зазначалося вище, був створений напередодні парламентських виборів 2022 року.  У надії подолати 4% бар’єр лідери об’єднання «Ліві» Нікола Фратоянні та його «зелений» партнер по альянсу Анджело Бонеллі «фішкою» кампанії зробили висування від своєї партії як кандидата до Європарламенту заарештовану в Угорщині Іларію Саліс. 39-річна шкільна вчителька та активістка-антифашистка перебуває в пенітенціарній установі Угорщини ось уже майже рік. Її звинувачують у нападі на двох ймовірних неонацистів у Будапешті, в лютому минулого року. На судові слухання жінку доправляють у кайданках на зап’ястях і щиколотках. Навіть на її талію одягають ланцюг, який тримає охоронець. Лідер «Червоно-зеленого альянсу» і голова партії Італійські ліві (КЗА) заявили пресі, що Саліс буде представлено як лідера списку альянсу в північно-східному виборчому окрузі. 

Утім, цей «трюк» «Червоно-зеленого альянсу» поки що не додає йому рейтингу. Дослідження аналітичного центру Cattaneo Institute, засновані на опитуваннях, проведених на початку квітня 2024 року, свідчать, що тільки 20% італійців згодні з цим кроком КЗА, а відсоток тих, хто проголосував за «Червоно-зелений альянс», як і раніше, балансує на межі 4%. Якщо КЗА все-таки подолає прохідний бар’єр, то з урахуванням загальноіталійської квоти в 76 місць, він може розраховувати на 3 депутатські мандати.

 «Подемос»: від тріумфу до падіння

А ось в Іспанії є велика ймовірність, що радикальні ліві партії, найімовірніше, залишаться без своїх представників у Європарламенті. І це насамперед стосується колись легендарної партії «Подемос», яка виникла як спалах на політичному небосхилі Іспанії, а через десять років котиться до свого політичного згасання.

Говорячи про початкові успіхи «Подемос», не можна не відзначити ефективність і новизну її стратегії, яка не стала уміщатися тільки ліворадикальними рамками, а додала в неї популізму. Це дало їй змогу залучити середньостатистичного виборця, який стурбований погіршенням економічних умов і кризою демократії, але не обов’язково підтримує ліворадикальні ідеї. Лідер «Подемос» Пабло Іглесіас тоді писав, що використання дискурсу популізму було спричинене бажанням вести кампанію на власних умовах, не даючи загнати «Подемос» у вузькі рамки ліворадикального дискурсу.

Однак потім керівництво партії відійшло від початкової стратегії. У гонитві за владою на дострокові парламентські вибори в Іспанії 2016 року «Подемос» вирушив не самостійно, а в складі коаліції з «Об’єднанням лівих», яка стала називатися «Унідос Подемос». Здавалося б, початок був непоганим. Нова коаліція набрала на виборах 13 % голосів виборців і рекордні для себе 45 мандатів. Здавалося б, правильність рішення керівництва підтвердив прекрасний результат на виборах. Однак завжди є й інший бік медалі. Входження партії у владу призвело до відтоку частини виборців. Ставши частиною системи, яку вона критикувала, «Подемос» втратила свою конкурентну перевагу, а посилення централізаторських тенденцій у партії суперечило її спробі налагодити горизонтальні зв’язки. Серед слабкостей «Подемос» експерти стали відзначати відсутність представництва в регіонах та ідеологічну гнучкість, яка в довгостроковій перспективі виявилася проблематичною: «Подемос» не змогла закріпити за собою ту частину виборців, яка голосувала за неї через протест. Нарешті, «Подемос» не змогла провести чітку лінію, що відокремлює її від соціал-демократії. 

До того ж у керівництві партії назрівав конфлікт між її «батьками-засновниками» – Пабло Іглесіасом та Іньїго Еррехоном. Цей конфлікт також описують як конфлікт між традиційною ліворадикальною та популістською ідеологіями. Еррехон не підтримував об’єднання з посткомуністичною партією «Об’єднаними лівими», вважаючи, що це заблокує «Подемос» на позиції ліворадикальної партії. Іньїго Еррехон вважав, що потрібно пом’якшити висловлювання з метою залучення потенційного електорату Іспанською Соціалістичною Робітничою Партією (ІСРП) і зосередиться на парламентській роботі. Зрештою, у січні 2019 року Іньїго Еррехон оголосив про своє рішення виступити на муніципальних виборах у Мадриді в якості кандидата від виборчої платформи «Більше Мадрида» («Más Madrid»), а не від «Унідос Подемос». Це сталося на тлі несподіваних успіхів праворадикальної партії VOX, яка прийшла третьою і отримала 15,1 % голосів, а «Унідос Подемос» набрала лише 12,8 %. 

На регіональних виборах результати також були невтішні.  У Мадриді «Унідос Подемос» прийшла лише п’ятою з результатом у 7,2% голосів. Її конкуренти зліва «Більше Мадрида» та ІСРП набрали 17,0% і 16,9% відповідно. На дострокових парламентських виборах у листопаді 2019 року «Унідос Подемос» незначно втратив, завоювавши в парламенті 35 місць, втративши порівняно з минулими виборами 7 мандатів. Проте пом’якшити гіркоту невдачі на виборах зміг урядовий портфель, який отримав Пабло Іглесіас у другому кабінеті соціаліста Педро Санчеса. Він став віцепрем’єром і міністром із соціальних прав. 

Через рік він залишив уряд і взяв участь у виборах до Асамблеї Мадрида. За результатами виборів в автономному співтоваристві Мадрид, партія «Подемос» здобула 10 зі 136 мандатів (7,5 % голосів), після чого лідер Пабло Іглесіас пішов у відставку. Партію очолила Іоне Беллара, яка до цього змінила Іглесіаса на посаді міністра з соціальних прав.  Треба сказати, що відхід харизматичного Іглесіаса не пройшов безслідно. Напередодні парламентських виборів 2023 року колишня колега Іглесіаса по коаліції «Унідос Подемос», представниця «Об’єднаних лівих» і віцепрем’єрка в уряді Сагчеса Іоланда Діас створює ще одну ліву партію – Sumar.  У Діас були свої резони. Ослаблення «Подемос» після відходу Іглесіаса дало їй змогу взяти під свій контроль практично весь лівий фланг, за винятком каталонців, щоб за підсумками виборів долучитися до торгів щодо урядового портфеля. Після того як Король Іспанії Філліп VI розпустив Генеральні Кортеси 30 травня 2023 року відбулися «чергові» позачергові парламентські вибори.

На правах молодшого партнера «Подемос» увійшов до коаліції Sumar. До неї також увійшли «Об’єднані ліві», лівоцентристська «Мас Паїс» і ще низка дрібних партій лівого спрямування, які висунули кандидатуру Іоланди Діас у прем’єр-міністри.  У підсумку коаліція Sumar посіла на виборах четверте місце, набравши 12,31% і отримавши 31 мандат. А ось на регіональні вибори 2023 року партії йшли різними колонами. І якщо Sumar буквально «видряпувала» мандати, але долала прохідний бар’єр, то на «Подемос» чекав повний крах. Вона повністю втратила своїх депутатів у Країні Басків, Галісії, Валенсійському співтоваристві, Балеарських і Канарських островах, Арагоні, Ла-Ріосі та Наваррі, залишивши незначне представництво в десяти регіональних парламентах Іспанії. 

Після розриву з Sumar Іоланди Діас і виходу Іоне Белларо з уряду, на європейські вибори 2024 року партії йдуть окремо. На чолі європейського списку «Подемос» Ірене Монтеро, дружина колишнього лідера і ще одного «батька-засновника» партії Пабло Іглесіаса, який, до речі, активно допомагає своїй дружині на виборах. Поки ж судячи з усього – без особливих успіхів. В опитуванні CIS, проведеному наприкінці квітня під керівництвом Хосе Фелікса Тезаноса, яке опублікувала іспанська газета «20 минут», у «Подемос» 2,6% підтримки виборців і партія не проходить 3% бар’єр. Значно краще йдуть справи у Sumar, яка має підтримку 7,2% виборців.  Тож політична група в Європарламенті «Європейські об’єднані ліві/Ліво-зелені Півночі», найімовірніше, не дорахується чотирьох мандатів, які були в «Подемоса» на минулих виборах, оскільки Sumar не горить бажанням входити в групу до лівих, а хоче приєднатися до європейських зелених. Що ж до ще однієї іспанської лівої партії, яка мала свого представника в Європейському парламенті, – «Об’єднані ліві», то, розчинившись у блоках і коаліціях, її сьогоднішній рейтинг перебуває на рівні статистичної похибки. Тож прогноз європейських аналітиків про те, що ліві Іспанії в ЄП будуть представлені п’ятьма мандатами, сьогодні виглядають як фантастика.

СІРІЗА – лише відгомони колишньої слави

Про те, що європейські ліворадикальні проєкти рухаються до свого занепаду, свідчить і приклад ще однієї ультралівий партії-легенди – грецької СІРІЗИ. Десять років тому Коаліція радикальних лівих – СІРІЗА викликала фурор у політичному житті Європи, набравши на національних виборах 2015 року 36% і завоювавши в парламенті 149 місць із 300, а її лідер Алекс Ципрас очолив уряд. СІРІЗА прийшла до влади на тлі невдоволення греків «заходами жорсткої економії» ЄС щодо подолання боргової кризи їхньої країни. І незважаючи на всі обіцянки після 4,5 річного перебування СІРІЗА при владі, незважаючи на невелике падіння безробіття і деяку стабілізацію національної банківської системи, грецька економіка, як і раніше, не давала приводів для оптимізму. Широке розчарування і втома грецького електорату від тривалого популістського курсу Ципраса зумовили поразку СІРІЗИ на виборах до Європарламенту, місцевих, а потім і дострокових парламентських виборах 2019 року. На цих виборах партія Ципраса, хоч і набрала 31,9 %, але поступилася владою правоцентристській «Новій демократії» Кіріакоса Міцотакіса. Але як виявилося, це був тільки початок падіння рейтингів лівого політичного крила.

У 2023 році на дострокових парламентських виборах СІРІЗА зазнала нищівної поразки, набравши лише 17,8% і отримавши 47 місць у парламенті. Для порівняння: правляча «Нова демократія», яка посіла перше місце, набрала 40%, отримавши 158 місць у парламенті. Підсумки виборів зумовили і долю її лідера Алексіва Ципраса, який подав у відставку з посади голови партії. Новим главою СІРІЗИ було обрано 35-річного Стефаноса Касселакіса – колишнього співробітника інвестиційного банку Goldman Sachs, який до цього практично не мав політичного досвіду. Касселакіс провів понад двадцять років у Сполучених Штатах і працював волонтером на праймеріз Демократичної партії США 2008 року для тодішнього сенатора Джо Байдена.

Обрання лідером колись антикапіталістичної партії банкіра і його намір зрушити партію ближче до центру призвело до внутрішньої кризи. Від СІРІЗИ відкололася три внутрішньопартійні групи, включно з понад 100 членами ЦК, 11 депутатами парламенту і 3 євро-депутатами, які оголосили про створення нового політичного проєкту «Нові ліві». Лідером нової партії став Алексіс Харіціс, а в Європарламенті її представляє Дімітріс Пападімуліс. У своїй заяві «Нові ліві» визначили себе як «європейські», «екологічні» та «сучасні ліві». Сьогодні вони ведуть активну виборчу кампанію в Європарламент, побудувавши її на критиці правлячої партії «Нова демократія» і своїх колишніх колег із СІРІЗИ. 

Згідно з соціологічними опитуваннями, вони можуть розраховувати на 7-8% підтримки виборців і 1-2 місця в новому скликанні Європейського парламенту. Такі ж приблизно шанси потрапити до Європарламенту й у СІРІЗИ. Колись потужний ліворадикальний проєкт котиться до політичного фінішу. Також є шанси потрапити до Європарламенту і в Комуністичної партії Греції, яка сьогодні має двох євродепутатів, але тримається там відокремлено, не входячи до жодної з політичних груп. На її порядку денному – боротьба з імперіалізмом, США, НАТО і своїми прямими конкурентами на лівому фланзі – «СІРІЗОЮ» і «Новими лівими», які КПГ вважає проектами «підступного» Заходу. З огляду на її «ядерний» електорат і дані останніх опитувань, в яких вона набирає 7,6% голосів виборців, комуністичній команді Дімітріса Куцумбаса під силу зберегти своїх двох представників у Європарламенті.

І інші ліві…

У контексті вивчення ліворадикального флангу Європейського Союзу варто звернути увагу й на інших представників європейських лівих, які входять до «Європейських об’єднаних лівих/Ліво-зелених Півночі» (GUE-NGL) у Європарламенті. Невтішні прогнози європейські аналітики дають португальським лівим, які можуть отримати лише один мандат. За підсумками виборів до Європарламенту 2019 року «Лівий блок» («Bloco de Esquerda»), що входить до Партії європейські ліві, мав двох євродепутатів. Беручи до уваги результати останніх парламентських виборів, що відбулися в березні 2024 року, на яких «Лівий блок» набрав лише 4,4%, та останнє соцопитування, опубліковане в лісабонському виданні «Експрес», що демонструє, що партія балансує на грані проходження до ЄП, найімовірніше, представництво цієї партії зменшиться до одного депутата. Ще один лівий політичний проєкт – Комуністична партія Португалії – з імовірністю в 99,9% розпрощається зі своїми двома місцями в Європарламенті. Електоральна підтримка Коаліції демократичної єдності, куди входить КПП, постійно знижується. На останніх парламентських виборах у березні 2024 року вони набрали 3,2%, що з великою натяжкою дає їм шанс завести в Європарламент хоча б одного депутата.

З великою часткою ймовірності своє представництво в лівій групі Європарламенту за підсумками виборів збереже «Лівий союз Фінляндії» (1 мандат). Комуністична партія Чехії та Моравії, яка йде на вибори у складі коаліції «Stacilo» («Цього було достатньо») і на чолі з нинішньою євродепутаткою Катериною Конєчною, набирає за прогнозами 6,7% і також зберігає своє місце в ЄП. Своє представництво збереже і Ліва партія Швеції, що має сьогодні 1 мандат у Європарламенті. Відчайдушно бореться за нього нинішня лідерка партії, шведка іранського походження Нуші Дадгостар, яка запам’яталася тим, що однією з небагатьох виступила проти вступу Швеції до НАТО та активно атакує Ізраїль за бомбардування житлових кварталів Гази. На парламентських виборах у Швеції 2022 року партія Дадгостар набрала 6,7% і здобула 24 місця у Риксдазі.

 Несподівано, але один мандат із двох наявних сьогодні може втратити Прогресивна партія трудового народу Кіпру (АХЕЛ), яка входить як спостерігач до Партії європейських лівих, – Прогресивна партія трудового народу Кіпру (АКЕЛ). Підсумки останніх виборів 2021 року і сьогоднішні соціологічні опитування, опубліковані в найстарішій кіпрській газеті «Ліберал», фіксують її рейтинг на рівні 20%. За, здавалося б, високого відсотка підтримки АКЕЛ, невелика квота Кіпру в Європарламенті – 6 мандатів на всі партії не дає змоги комуністам Кіпру розраховувати на вищий результат.

Зате позитивні сюрпризи для лівих радикалів можуть трапитися в Бельгії та Ірландії. На тлі правого розвороту в Бельгії завидні успіхи демонструє ультраліва Партія праці (PVDA). На відміну від багатьох інших бельгійських партій, які є етнорегіональними, Партія праці є загальнобельгійським проектом. Гучно про себе партія заявила п’ять років тому на парламентських виборах 2019 року. PVDA виступила успішно, набравши 8,62% і завоювавши 12 місць у парламенті. До цього можна додати 1 місце євродепутата на виборах до ЄП. За час, що минув після виборів, партія не тільки зберегла своїх виборців, а й завоювала нових симпатиків, особливо в молодіжному середовищі. Ще за рік до виборів до Європарламенту і національного парламенту, а вони у 2024 році відбуваються в один день, багато експертів стверджували, що серйозну конкуренцію вкрай правим партіям складе тільки Партія праці. Власне так воно і відбувається.

Сьогодні на чолі електорального пелотону Бельгії впевнено тримаються дві ультраправі партії – «Фламандський інтерес» (Vlaams Belang,VB) і «Новий фламандський альянс» (N-VA). Як зазначає бельгійська газета De Standaard, з посиланням на дані опитування RTBF і La Libre Belgique: у Vlaams Belang 26% електоральної підтримки, у N-VA – 20%. Третє місце, з результатом 12,2%, посідає Партія праці, яка залишила позаду такі відомі в Бельгії політичні бренди, як Vooruit, що до 2021 року іменувалася як Соціалістична партія Валлонії (PS), і Християнські демократи і фламандці. (CD&V). Тож група «Європейські об’єднані ліві» в Європарламенті щонайменше може розраховувати ще на три мандати.

Цікава ситуація склалася в Ірландії, де ліворадикальна націоналістична партія «Шинн Фейн» на виборах до Європарламенту може здобути переконливу перемогу. Вище вже згадувалося про неординарну історію цієї партії, яка в роки конфлікту в Північній Ірландії була тісно пов’язана з «Тимчасовою Ірландською республіканською армією» і була її політичним крилом. Обидві організації ведуть свій початок від партії «Шинн Фейн», створеної 1905 року Артуром Гріффітом. У перекладі з ірландської гельської Sinn Fein означає «ми самі». Минув час і біля керма партії перебувають політики, жодним чином не пов’язані з повстанським минулим. Мішель О’Ніл очолює її в Північній Ірландії, а Мері Лу Макдональд лідер опозиції в Ірландській республіці.

Перше політичне цунамі в Ірландії партія та її лідерка Мері Лу Макдональд спричинили 2020 року, коли на парламентських виборах «Шинн-Фейн» (Sinn Fein) здобула 24,5% підтримки виборців і набрала найбільшу кількість голосів.  Дві центристські партії – «Фіанна Файл» (Fianna Fail) і «Фіне Гел» (Fine Gael), які правили Ірландією відтоді, як століття тому вона здобула незалежність від Великої Британії, – залишилися позаду. Проте успіх на виборах, як це часто буває, не приводить у владу. Так сталося і з «Шиннн-Фейн», яка не змогла створити урядову коаліцію, і залишилася в опозиції. 

У 2022 році ліві націоналісти викликали друге цунамі, цього разу на виборах у Північній Ірландії, де партія, що виступає за єдину Ірландію, «Шинн-Фейн» уперше за 100 річну історію заснула перше місце на виборах. Варто зазначити, що партія будувала свій порядок денний на економічних питаннях, не акцентуючи увагу виборців на етнорелігійних питаннях. Серед головних передвиборчих тем було зростання цін на тлі війни в Україні, а також затримки поставок британської продукції в регіон через створення митного кордону в Ірландському морі через Brexit. У підсумку «Шинн Фейн» перемогла на виборах і отримала 27 місць у місцевому парламенті. 

Однак конвертувати свою перемогу в місце при владі вона змогла тільки через два роки. Річ у тім, що провідна опозиційна партія, Демократична юніоністська партія (DUP), тривалий час відмовлялася увійти в уряд на знак протесту проти торговельних правил після Brexit. І тільки після дворічних переговорів, коли уряд Великої Британії розвіяв їхні побоювання, DUP погодилася увійти в уряд, тим самим поклавши кінець політичному глухому куту. Мішель О’Ніл стала першим міністром Північної Ірландії, а її партійний бос Мері Лу Макдональд готується до виборів до Європарламенту і до майбутніх у 2025 році парламентських виборів. Піднімаючи градус мобілізації свого електорату, вона підкреслює, що в разі приходу до влади не відмовиться від своєї головної мети – возз’єднання Північної Ірландії та Ірландії. Водночас, вона спростувала твердження, що такі наміри можуть зіпсувати відносини країни з Лондоном. 

«Залежить від того, з ким говорити. Упевнена, Консерватори не будуть раді. Але й ми не дуже задоволені Консерваторами. Тож це як нічия», – зазначила вона. У 2024 році у Великій Британії також відбудуться парламентські вибори, і ймовірність перемоги на них Лейбористів вельми велика. А це означає, що у 2025 році в разі своєї перемоги на виборах, у Мері Лу Макдональд може відбутися більш конструктивний діалог із Лондоном. А поки що опитування, проведені в Ірландії компанією Ipsos B&A, які опублікувала газета The Irish Times у березні 2024 року, фіксували, що підтримка найпопулярнішої в Ірландії партії «Шинн Фейн» впала до 27%, найнижчого значення за останні три роки. Півроку тому її підтримували 35% виборців. Проте партія поки що впевнено випереджає правоцентристські «Фіанна Файл» і «Фіне Гел» (на 8 і 9 відсоткових пунктів відповідно), які наразі входять до урядової коаліції. 

 Протягом останніх двох років «Шинн Фейн» випереджала дві партії ірландської урядової коаліції на щонайменше 10 відсоткових пунктів, що давало їй змогу говорити про перспективи формування уряду після наступних парламентських виборів на початку 2025 року. Зменшення переваг «Шинн Фейн» – навіть попри відносну популярність – значно ускладнює формування коаліції. Утім, і така перевага дає змогу «Шинн-Фейн» виграти вибори до Європарламенту та провести до політичної групи лівих е чотирьох депутатів.

Як ми бачимо, за загальної тенденції зниження популярності європейських ліворадикальних партій, існують ще «острівці надії», де політичні сили не лише перемагають на виборах, а й беруть участь у формуванні уряду. Втім, для лівих, це лише приємний виняток із правил, а не тенденція.