14.2 C
Vienna
Четвер, 29 Лютого, 2024

Початок історії?

Коли наприкінці 80-х років минулого століття руйнувалася Берлінська стіна, радянські війська виходили з Афганістану, а стрімкий розпад соціалістичного табору вже ні в кого не викликав ні сумніву, ні співчуття, західний світ на чолі зі Сполученими Штатами урочисто проголошував перемогу ліберально-демократичних ідей і формування нового геополітичного фундаменту з однополярним та безкомпромісним домінуванням.

Мабуть, одним з найбільш точних визначень подій того часу прийнято вважати Гегелівську концепцію «кінця історії», доволі вдало інтерпретовану американським філософом і політологом Френсісом Фукуямою. У своєму відомому есе «Кінець історії?» він розглядає широку популяризацію ліберально-демократичної концепції західного зразку як кінцеву точку соціокультурної еволюції людини, внаслідок якої світ повністю позбавиться ідеологічних протистоянь, глобальних революцій та воєн, але разом з ними – і задоволення в розвитку мистецтва і філософії.

У цій концепції визначальним залишається поняття глобального, оскільки на більш локальному рівні – тобто внутрішньодержавному чи міждержавному – досягнення повної ідилії у відносинах, мабуть, ніхто не очікував: світова економіка зіткнулася з серйозною рецесією, Східна Європа переживала низку «оксамитових революцій», Радянський Союз стояв на порозі розпаду, а на африканському та близькосхідному регіонах постійно запалювалися осередки нових конфліктів.

Паралельно з геополітичними процесами розвивалася і нова інформаційна ера, разом з якою все більше уваги приділялося поняттям політкоректності, свободи слова, свободи вибору та іншим подібним принципам, що визначили світові тенденції на найближчі десятиліття. Покоління «Baby Boomers» (люди, народжені в період з 1946 по 1964 рік), що поступово приходили до влади, щосили намагалося позбутися ідеологічних тягарів часів «холодної війни», та із задоволенням приймало всі блага нового вільного світу.

На жаль, сподівання на те, що розвиток інтернету розширить доступ до інформації та значно підвищить рівень інтелекту у більшості жителів планети, розбилися об реальність тотальної деградації та зомбування, які стали одним із явних результатів інформаційної ери. Як наслідок, розмиття основних принципів моралі, соціального устрою суспільства, відсутність моральних авторитетів та тотальна підміна даних факторів шляхом популяризації соціальних мереж, створення віртуальної реальності та заохочення цифрової деградації.

Якщо ще 400 років до нашої ери Сократ говорив «я знаю, що нічого не знаю», то девізом сучасного суспільства може стати фраза «ми не знаємо, що нічого не знаємо». З іншого боку, саме такий підхід до виховання нового покоління став ідеальним за умов реалізації концепції «кінця історії». Суспільство (насамперед європейське) отримало період спокою та мирного існування, але заплатило за це дуже високу ціну.

Ukr.net

Фактично, завдяки стійкому функціонуванню міжнародних структур, таких як Організація об’єднаних націй (ООН), Європейський Союз (ЄС), Північноатлантичний альянс (НАТО), Світова організація торгівлі (СОТ) та інших, світовій спільноті нарешті вдалося привести в дію принципи післявоєнного глобального порядку, засновані на постулатах Ялтинської конференції, Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї та Гельсінських угодах. У глобальному плані з’явилося негласне табу на розв’язання повномасштабних воєн, створення геостратегічних загроз, зміну кордонів суверенних держав, і навіть спроби зазіхання на однополярне геополітичне домінування.

При цьому сама концепція «кінця історії» – або її головні смисли, що полягають у встановленні ліберальної демократії у світових масштабах – зіткнулася з новим викликом, який можна охарактеризувати як монополізацію не лише права на визначення справжніх демократичних принципів, а й права на насильство, яке застосовується до тих, хто не відповідає цим принципам.

У грудні 1989 року США здійснили вторгнення до Панами (операція «Справедлива справа»). Крім захисту 35 тисяч американських громадян та відновлення демократії в даному регіоні (саме так звучали офіційні причини початку операції), було також остаточно вирішено питання з американським контролем над Панамським каналом, а новообраний президент Панами, Гільєрмо Ендара Галімані, провів масштабну кампанію боротьби з культом екс-президента Омаре Торріхосе, який активно виступав за націоналізацію Панамського каналу і користувався підтримкою значної частини місцевого населення. Інтервенція американських військових примітна тим, що її прийнято вважати першою подібною операцією, проведення якої обґрунтовувалося урядом США як необхідність відновлення демократії.

Приблизно у той же час почало практикуватись створення коаліції демократичних країн, які мали загальні економічні чи політичні цілі. Наприклад, та сама операція «Справедлива справа» стала приводом для проведення голосування в Раді Безпеки ООН щодо резолюції з засудженням вторгнення США до Панами. Незважаючи на підтримку резолюції з боку 15 держав-членів, США, Франція та Великобританія використали право «вето» для її блокування.

Далі, під приводом відновлення демократії, через Раду Безпеки ООН було проведено голосування на підтримку операцій «Відродження надії» та «Продовження надії» у Сомалі, у 1992 році. Через два роки, у 1994-му, за допомогою аналогічного голосування було проведено інтервенцію американських військових на Гаїті. У 1995 році на військовій базі США в Дейтоні було підписано угоду про припинення війни у ​​Боснії та Герцеговині. Останньою у ХХ столітті військовою операцією на території Європи стала операція «Союзна сила» – бомбардування натовськими військами Югославії у 1999 році. Очевидно, що проведення цієї операції було підтримано резолюцією Ради Безпеки ООН.

Reuters

Кожну з вищезгаданих військових операцій можна розглядати під різним кутом, а також дискутувати про правомірність застосування сили тими чи іншими учасниками бойових дій, але в цій статті мова йде про інше. Цей період ознаменувався двома найважливішими складовими. По-перше, він легітимізував монополію на застосування сили та остаточно закріпив цей інструмент за Сполученими Штатами і їх союзниками. Тобто однополярне домінування на геополітичній арені було підтверджене з позиції сили. По-друге, він поклав край порушенням територіальної цілісності європейських держав. Захід встиг вирішити питання з Югославією, за допомогою низки «кольорових революцій» Східна Європа остаточно позбавилася комунізму, а Росія, в свою чергу, відпрацювала сценарій створення самопроголошених республік, або так званих анклавів російського впливу на суверенних територіях інших держав, на прикладі Придністров’я. На цьому фаза локальних конфліктів на території Європи закінчилася, а спокою судилося протриматися 14 років.

Саме після закінчення війни в Югославії в Європі настали ті часи, які найкраще підпадають під визначення Фукуями в його есе. Нова епоха ознаменувалася посиленням дипломатії та активним розвитком технологій «м’якої сили», за допомогою яких європейські лідери мали вирішувати всі конфлікти, а також досягати нових угод або, за бажання, розширювати свій вплив у тому чи іншому напрямі. Фактично, слідуючи геополітичній концепції «Хартленд» можна відзначити, що серце світу вперше за довгий час залишилося у спокої та безпеці практично на 15 років. Будь-яка спроба ескалації з боку іншої держави завжди натикалася на бюрократично складну, але від цього ще більш надійну систему стримування і противаг. Подібні умови дозволили сформувати стійкий стереотип, з гідно з яким будь-які загрози, що порушують наявні домовленості є нічим іншим як блефом. І незважаючи на те, що подібна демократична система з самого початку будувалася на добре відомому принципі, сформульованому Джорджем Оруелом як «усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших», вона справно функціонувала і демонструвала вміння справлятися з глобальними викликами.

Як виявилося через 15 років, надмірна впевненість у спокійному завтрашньому дні зіграла досить злий жарт, насамперед із європейськими державами. На перший погляд надійна, а можливо навіть бездоганна система стримування та противаг, якою є Європейський Союз, виявилася ефективною лише для мирного часу. Глобальні потрясіння, до яких, мабуть, активно і завчасно готувалися як у Вашингтоні, так і в Москві чи Пекіні, виявилися абсолютно несподіваними для Брюсселя. Хоча, більш правильно буде сказати, що подібний варіант розвитку подій на світовій арені неодноразово обговорювався і на різних рівнях у Європейському Союзі, але ніколи не сприймався всерйоз через помилкову впевненість у тій архітектурі світу, яка була побудована після Другої світової війни. Принаймні, про такі настрої європейських політиків свідчили доповіді низки аналітичних центрів, а також регулярні пост-релізи ключових європейських конференцій та самітів.

Порівняно короткий час спокою (в історичних масштабах 15-річний період – дуже малий термін) сприймався європейськими лідерами як щось постійне. При цьому навіть п’ятнадцяти років виявилося достатньо, щоб створити покоління слабких лідерів і часом інфантильного суспільства. Відома формула, сказана у 60-ті роки минулого століття шейхом Дубая Рашидом ібн Саїдом Аль Мактумом: «Мій дід їздив на верблюді, мій батько їздив на верблюді, я на Мерседесі, син на Ленд Ровері і онук водить Ленд Ровер, але правнук їздитиме на верблюді… Чому це так? Тяжкі часи народжують сильних людей. Сильні люди створюють добрі часи. Добрі часи народжують слабих людей. Слабкі люди створюють важкі часи».

Події останніх років, які активно розвиваються на європейському континенті, є безпосереднім результатом гарних часів, які, на жаль, привели до влади слабких людей. Декілька останніх десятиліть стали демонстрацією торжества популізму та абсолютного відторгнення запропонованого Бісмарком поняття «Realpolitik». Іншими словами, поки Штати «просували демократію» в країнах третього світу, Росія, порушуючи всі міжнародні права, створювала підконтрольні квазідержави вздовж свого кордону, а Китай колонізував африканський континент, Європа продовжувала прагнути до лібералізму, вільного ринку, свободи особистості та відкритого суспільства, відповідаючи на серйозні виклики лише «стурбованістю».

Коли в 2007 році Володимир Путін виступив зі своєю знаменитою промовою на Мюнхенській конференції і фактично заявив про намір покінчити з Pax Americana – однополярним світовим порядком під проводом Сполучених Штатів, його слова були сприйняті всерйоз лише у Вашингтоні та Пекіні, але жодна європейська столиця не надала цьому необхідного значення. Як результат, вже через 7 років Європа отримала перші свідчення того, що добрі часи добігають кінця. На жаль, найбільшу ціну за безтурботність Європи довелося сплатити Україні.

BBC

Можна вести довгі дискусії про те, коли вперше було порушено світову архітектуру, що склалася після Другої світової війни. Хтось скаже, що розпад Чехословаччини чи кровавий поділ Югославії стали першими прецедентами, які порушили Гельсінські угоди, хтось апелюватиме до інших локальних конфліктів. Але найважливішим є той факт, що до анексії Росією суверенної території України – Кримського півострова – монополія на подібні дії була лише у Заходу, як і монополія на будь-які інші глобальні процеси. І в даному випадку, як би цинічно це не звучало, але згідно з принципом «історію пишуть переможці», перемога в Холодній війні та встановлення Pax Americana давала Заходу подібне право, забираючи його в інших.

Після початку війни на Донбасі в 2014 році Захід прийняв виклик Росії і усвідомив, що глобальні амбіції та абсолютно варварські підходи східного гегемона несуть серйозну загрозу світовій архітектурі, і ігнорувати його не можна. У той же час, Європа обмежилася черговим занепокоєнням, вважаючи, що рівень добробуту суспільства та підтримання соціальних стандартів життя середньостатистичного європейця значно важливіші за геополітичні питання. Звідси ж і спроби зберегти рівень економічної співпраці з Росією, незважаючи на санкції, тотальна залежність від дешевших російських енергоресурсів та небажання європейських політиків відмовлятися від мільярдних тіньових потоків, спрямованих Росією на лобіювання своїх інтересів.

Восьмирічний конфлікт в Україні змусив Європу використати весь арсенал дипломатії, поступок та компромісів для збереження того стану справ, проти існування якого Росія використовувала брудні та цинічні методи, не зважаючи ні на міжнародне право, ні на людські життя, ні на геополітичні принципи. Багато в чому беззубість Європи призвела не лише до ескалації конфлікту в Україні, а й до запуску процесу ліквідації тієї системи, яка була створена та справно функціонувала на європейському континенті після Другої світової війни.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну дало зрозуміти, що Москва відчула слабкість Європи і вважала, що зможе уникнути покарання за масові та жорстокі вбивства мирних громадян, анексію територій та зазіхання на головні засади прав та свобод європейського суспільства.

Безумовно, можна апелювати до колосальної допомоги з боку європейських держав, яка полягає як у наданні військової техніки та зброї, так і у фінансовій підтримці, але хіба можна сперечатися з тим фактом, що надання подібної допомоги на вісім років раніше або більш жорстка позиція щодо Москви допомогла б не лише врятувати тисячі людських життів, а й запобігти тим глобальним зрушенням, які вже зараз помітні на світовій арені?

Через 7 місяців війни можна констатувати, що Європа, як і раніше, залишається вільною не внаслідок якісно побудованої системи безпеки та наявності сильних військових чи політичних блоків, а завдяки героїчним діям українських військових, які не тільки стримують армію противника, що переважає за кількістю, але й демонструють успішний наступальний потенціал.

Радіо Свобода

Трансформація світового порядку, хай не зі зміною полюсів, але точно з їх серйозним зміщенням, почалася в той момент, коли Росія ступила на українську землю, анексувавши Крим і окупувавши частину Донбасу, отримавши у відповідь лише «стурбованість», «занепокоєність» та застосування низькоефективного механізму санкцій. Починаючи з 24 лютого ця трансформація лише значно прискорилася. Безумовно, рано чи пізно війна закінчиться, залишивши по собі безліч приводів для судових розглядів, суперечок і дискусій, але в новому, післявоєнному світі ми точно побачимо зовсім іншу Європу, яка ще має зіткнутися з серйозними трансформаційними процесами.

Безумовно, не менш серйозні трансформації очікують і на Росію. Оголосивши війну всьому західному світу, його цінностям і принципам, російська влада прискорила не лише трансформаційні процеси в Європі, а й значно посилила запит на фундаментальні зміни всередині самої Росії. Старі еліти, які будують свою владу на диктатурі та максимальному обмеженні прав і свобод, поступово втратили один зі своїх найважливіших інструментів – монополії на страх. Разом зі стереотипом про «другу армію світу», розвіялося ще багато міфів, які змушували з обережністю спостерігати з Москвою та її діями на геополітичній арені. Як мінімум, у публічному полі головна світова цитадель, з новітнім арсеналом ексклюзивної зброї (саме такий образ намагалися створити Росії починаючи з 2007 року), виявилася доволі бутафорною та незграбною у своїх діях. Ряд відвертих провалів у війні проти України можливо і не стали переломними на полі бою, але точно створили виразний образ країни-невдахи, країни-ізгоя в очах значної частини цивілізованого світу.

Загалом трансформаційні процеси обіцяють бути дуже складними як для Європи, так і для Росії. Криза демократії, як і криза автократії неминуче призведуть до пошуку нових форматів взаємодії та конкуренції як на внутрішній, так і зовнішній політичних аренах. Головна загроза демократії — це утиск прав і свобод, з якими вже зіткнулася Європа. Головна загроза автократії – це слабкість режиму, з якою вже зіткнулася Росія.

Очевидно, що в найближчому майбутньому світ ризикує зіштовхнутись з більш глобальною кризою, яка не гратиме яскравими палітрами фарб для жодної зі сторін. А отже, важливо пам’ятати, що «там, де панує сірість, до влади завжди приходять чорні».

Коли наприкінці 80-х років минулого століття руйнувалася Берлінська стіна, радянські війська виходили з Афганістану, а стрімкий розпад соціалістичного табору вже ні в кого не викликав ні сумніву, ні співчуття, західний світ на чолі зі Сполученими Штатами урочисто проголошував перемогу ліберально-демократичних ідей і формування нового геополітичного фундаменту з однополярним та безкомпромісним домінуванням.

Мабуть, одним з найбільш точних визначень подій того часу прийнято вважати Гегелівську концепцію «кінця історії», доволі вдало інтерпретовану американським філософом і політологом Френсісом Фукуямою. У своєму відомому есе «Кінець історії?» він розглядає широку популяризацію ліберально-демократичної концепції західного зразку як кінцеву точку соціокультурної еволюції людини, внаслідок якої світ повністю позбавиться ідеологічних протистоянь, глобальних революцій та воєн, але разом з ними – і задоволення в розвитку мистецтва і філософії.

У цій концепції визначальним залишається поняття глобального, оскільки на більш локальному рівні – тобто внутрішньодержавному чи міждержавному – досягнення повної ідилії у відносинах, мабуть, ніхто не очікував: світова економіка зіткнулася з серйозною рецесією, Східна Європа переживала низку «оксамитових революцій», Радянський Союз стояв на порозі розпаду, а на африканському та близькосхідному регіонах постійно запалювалися осередки нових конфліктів.

Паралельно з геополітичними процесами розвивалася і нова інформаційна ера, разом з якою все більше уваги приділялося поняттям політкоректності, свободи слова, свободи вибору та іншим подібним принципам, що визначили світові тенденції на найближчі десятиліття. Покоління «Baby Boomers» (люди, народжені в період з 1946 по 1964 рік), що поступово приходили до влади, щосили намагалося позбутися ідеологічних тягарів часів «холодної війни», та із задоволенням приймало всі блага нового вільного світу.

На жаль, сподівання на те, що розвиток інтернету розширить доступ до інформації та значно підвищить рівень інтелекту у більшості жителів планети, розбилися об реальність тотальної деградації та зомбування, які стали одним із явних результатів інформаційної ери. Як наслідок, розмиття основних принципів моралі, соціального устрою суспільства, відсутність моральних авторитетів та тотальна підміна даних факторів шляхом популяризації соціальних мереж, створення віртуальної реальності та заохочення цифрової деградації.

Якщо ще 400 років до нашої ери Сократ говорив «я знаю, що нічого не знаю», то девізом сучасного суспільства може стати фраза «ми не знаємо, що нічого не знаємо». З іншого боку, саме такий підхід до виховання нового покоління став ідеальним за умов реалізації концепції «кінця історії». Суспільство (насамперед європейське) отримало період спокою та мирного існування, але заплатило за це дуже високу ціну.

Ukr.net

Фактично, завдяки стійкому функціонуванню міжнародних структур, таких як Організація об’єднаних націй (ООН), Європейський Союз (ЄС), Північноатлантичний альянс (НАТО), Світова організація торгівлі (СОТ) та інших, світовій спільноті нарешті вдалося привести в дію принципи післявоєнного глобального порядку, засновані на постулатах Ялтинської конференції, Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї та Гельсінських угодах. У глобальному плані з’явилося негласне табу на розв’язання повномасштабних воєн, створення геостратегічних загроз, зміну кордонів суверенних держав, і навіть спроби зазіхання на однополярне геополітичне домінування.

При цьому сама концепція «кінця історії» – або її головні смисли, що полягають у встановленні ліберальної демократії у світових масштабах – зіткнулася з новим викликом, який можна охарактеризувати як монополізацію не лише права на визначення справжніх демократичних принципів, а й права на насильство, яке застосовується до тих, хто не відповідає цим принципам.

У грудні 1989 року США здійснили вторгнення до Панами (операція «Справедлива справа»). Крім захисту 35 тисяч американських громадян та відновлення демократії в даному регіоні (саме так звучали офіційні причини початку операції), було також остаточно вирішено питання з американським контролем над Панамським каналом, а новообраний президент Панами, Гільєрмо Ендара Галімані, провів масштабну кампанію боротьби з культом екс-президента Омаре Торріхосе, який активно виступав за націоналізацію Панамського каналу і користувався підтримкою значної частини місцевого населення. Інтервенція американських військових примітна тим, що її прийнято вважати першою подібною операцією, проведення якої обґрунтовувалося урядом США як необхідність відновлення демократії.

Приблизно у той же час почало практикуватись створення коаліції демократичних країн, які мали загальні економічні чи політичні цілі. Наприклад, та сама операція «Справедлива справа» стала приводом для проведення голосування в Раді Безпеки ООН щодо резолюції з засудженням вторгнення США до Панами. Незважаючи на підтримку резолюції з боку 15 держав-членів, США, Франція та Великобританія використали право «вето» для її блокування.

Далі, під приводом відновлення демократії, через Раду Безпеки ООН було проведено голосування на підтримку операцій «Відродження надії» та «Продовження надії» у Сомалі, у 1992 році. Через два роки, у 1994-му, за допомогою аналогічного голосування було проведено інтервенцію американських військових на Гаїті. У 1995 році на військовій базі США в Дейтоні було підписано угоду про припинення війни у ​​Боснії та Герцеговині. Останньою у ХХ столітті військовою операцією на території Європи стала операція «Союзна сила» – бомбардування натовськими військами Югославії у 1999 році. Очевидно, що проведення цієї операції було підтримано резолюцією Ради Безпеки ООН.

Reuters

Кожну з вищезгаданих військових операцій можна розглядати під різним кутом, а також дискутувати про правомірність застосування сили тими чи іншими учасниками бойових дій, але в цій статті мова йде про інше. Цей період ознаменувався двома найважливішими складовими. По-перше, він легітимізував монополію на застосування сили та остаточно закріпив цей інструмент за Сполученими Штатами і їх союзниками. Тобто однополярне домінування на геополітичній арені було підтверджене з позиції сили. По-друге, він поклав край порушенням територіальної цілісності європейських держав. Захід встиг вирішити питання з Югославією, за допомогою низки «кольорових революцій» Східна Європа остаточно позбавилася комунізму, а Росія, в свою чергу, відпрацювала сценарій створення самопроголошених республік, або так званих анклавів російського впливу на суверенних територіях інших держав, на прикладі Придністров’я. На цьому фаза локальних конфліктів на території Європи закінчилася, а спокою судилося протриматися 14 років.

Саме після закінчення війни в Югославії в Європі настали ті часи, які найкраще підпадають під визначення Фукуями в його есе. Нова епоха ознаменувалася посиленням дипломатії та активним розвитком технологій «м’якої сили», за допомогою яких європейські лідери мали вирішувати всі конфлікти, а також досягати нових угод або, за бажання, розширювати свій вплив у тому чи іншому напрямі. Фактично, слідуючи геополітичній концепції «Хартленд» можна відзначити, що серце світу вперше за довгий час залишилося у спокої та безпеці практично на 15 років. Будь-яка спроба ескалації з боку іншої держави завжди натикалася на бюрократично складну, але від цього ще більш надійну систему стримування і противаг. Подібні умови дозволили сформувати стійкий стереотип, з гідно з яким будь-які загрози, що порушують наявні домовленості є нічим іншим як блефом. І незважаючи на те, що подібна демократична система з самого початку будувалася на добре відомому принципі, сформульованому Джорджем Оруелом як «усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших», вона справно функціонувала і демонструвала вміння справлятися з глобальними викликами.

Як виявилося через 15 років, надмірна впевненість у спокійному завтрашньому дні зіграла досить злий жарт, насамперед із європейськими державами. На перший погляд надійна, а можливо навіть бездоганна система стримування та противаг, якою є Європейський Союз, виявилася ефективною лише для мирного часу. Глобальні потрясіння, до яких, мабуть, активно і завчасно готувалися як у Вашингтоні, так і в Москві чи Пекіні, виявилися абсолютно несподіваними для Брюсселя. Хоча, більш правильно буде сказати, що подібний варіант розвитку подій на світовій арені неодноразово обговорювався і на різних рівнях у Європейському Союзі, але ніколи не сприймався всерйоз через помилкову впевненість у тій архітектурі світу, яка була побудована після Другої світової війни. Принаймні, про такі настрої європейських політиків свідчили доповіді низки аналітичних центрів, а також регулярні пост-релізи ключових європейських конференцій та самітів.

Порівняно короткий час спокою (в історичних масштабах 15-річний період – дуже малий термін) сприймався європейськими лідерами як щось постійне. При цьому навіть п’ятнадцяти років виявилося достатньо, щоб створити покоління слабких лідерів і часом інфантильного суспільства. Відома формула, сказана у 60-ті роки минулого століття шейхом Дубая Рашидом ібн Саїдом Аль Мактумом: «Мій дід їздив на верблюді, мій батько їздив на верблюді, я на Мерседесі, син на Ленд Ровері і онук водить Ленд Ровер, але правнук їздитиме на верблюді… Чому це так? Тяжкі часи народжують сильних людей. Сильні люди створюють добрі часи. Добрі часи народжують слабих людей. Слабкі люди створюють важкі часи».

Події останніх років, які активно розвиваються на європейському континенті, є безпосереднім результатом гарних часів, які, на жаль, привели до влади слабких людей. Декілька останніх десятиліть стали демонстрацією торжества популізму та абсолютного відторгнення запропонованого Бісмарком поняття «Realpolitik». Іншими словами, поки Штати «просували демократію» в країнах третього світу, Росія, порушуючи всі міжнародні права, створювала підконтрольні квазідержави вздовж свого кордону, а Китай колонізував африканський континент, Європа продовжувала прагнути до лібералізму, вільного ринку, свободи особистості та відкритого суспільства, відповідаючи на серйозні виклики лише «стурбованістю».

Коли в 2007 році Володимир Путін виступив зі своєю знаменитою промовою на Мюнхенській конференції і фактично заявив про намір покінчити з Pax Americana – однополярним світовим порядком під проводом Сполучених Штатів, його слова були сприйняті всерйоз лише у Вашингтоні та Пекіні, але жодна європейська столиця не надала цьому необхідного значення. Як результат, вже через 7 років Європа отримала перші свідчення того, що добрі часи добігають кінця. На жаль, найбільшу ціну за безтурботність Європи довелося сплатити Україні.

BBC

Можна вести довгі дискусії про те, коли вперше було порушено світову архітектуру, що склалася після Другої світової війни. Хтось скаже, що розпад Чехословаччини чи кровавий поділ Югославії стали першими прецедентами, які порушили Гельсінські угоди, хтось апелюватиме до інших локальних конфліктів. Але найважливішим є той факт, що до анексії Росією суверенної території України – Кримського півострова – монополія на подібні дії була лише у Заходу, як і монополія на будь-які інші глобальні процеси. І в даному випадку, як би цинічно це не звучало, але згідно з принципом «історію пишуть переможці», перемога в Холодній війні та встановлення Pax Americana давала Заходу подібне право, забираючи його в інших.

Після початку війни на Донбасі в 2014 році Захід прийняв виклик Росії і усвідомив, що глобальні амбіції та абсолютно варварські підходи східного гегемона несуть серйозну загрозу світовій архітектурі, і ігнорувати його не можна. У той же час, Європа обмежилася черговим занепокоєнням, вважаючи, що рівень добробуту суспільства та підтримання соціальних стандартів життя середньостатистичного європейця значно важливіші за геополітичні питання. Звідси ж і спроби зберегти рівень економічної співпраці з Росією, незважаючи на санкції, тотальна залежність від дешевших російських енергоресурсів та небажання європейських політиків відмовлятися від мільярдних тіньових потоків, спрямованих Росією на лобіювання своїх інтересів.

Восьмирічний конфлікт в Україні змусив Європу використати весь арсенал дипломатії, поступок та компромісів для збереження того стану справ, проти існування якого Росія використовувала брудні та цинічні методи, не зважаючи ні на міжнародне право, ні на людські життя, ні на геополітичні принципи. Багато в чому беззубість Європи призвела не лише до ескалації конфлікту в Україні, а й до запуску процесу ліквідації тієї системи, яка була створена та справно функціонувала на європейському континенті після Другої світової війни.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну дало зрозуміти, що Москва відчула слабкість Європи і вважала, що зможе уникнути покарання за масові та жорстокі вбивства мирних громадян, анексію територій та зазіхання на головні засади прав та свобод європейського суспільства.

Безумовно, можна апелювати до колосальної допомоги з боку європейських держав, яка полягає як у наданні військової техніки та зброї, так і у фінансовій підтримці, але хіба можна сперечатися з тим фактом, що надання подібної допомоги на вісім років раніше або більш жорстка позиція щодо Москви допомогла б не лише врятувати тисячі людських життів, а й запобігти тим глобальним зрушенням, які вже зараз помітні на світовій арені?

Через 7 місяців війни можна констатувати, що Європа, як і раніше, залишається вільною не внаслідок якісно побудованої системи безпеки та наявності сильних військових чи політичних блоків, а завдяки героїчним діям українських військових, які не тільки стримують армію противника, що переважає за кількістю, але й демонструють успішний наступальний потенціал.

Радіо Свобода

Трансформація світового порядку, хай не зі зміною полюсів, але точно з їх серйозним зміщенням, почалася в той момент, коли Росія ступила на українську землю, анексувавши Крим і окупувавши частину Донбасу, отримавши у відповідь лише «стурбованість», «занепокоєність» та застосування низькоефективного механізму санкцій. Починаючи з 24 лютого ця трансформація лише значно прискорилася. Безумовно, рано чи пізно війна закінчиться, залишивши по собі безліч приводів для судових розглядів, суперечок і дискусій, але в новому, післявоєнному світі ми точно побачимо зовсім іншу Європу, яка ще має зіткнутися з серйозними трансформаційними процесами.

Безумовно, не менш серйозні трансформації очікують і на Росію. Оголосивши війну всьому західному світу, його цінностям і принципам, російська влада прискорила не лише трансформаційні процеси в Європі, а й значно посилила запит на фундаментальні зміни всередині самої Росії. Старі еліти, які будують свою владу на диктатурі та максимальному обмеженні прав і свобод, поступово втратили один зі своїх найважливіших інструментів – монополії на страх. Разом зі стереотипом про «другу армію світу», розвіялося ще багато міфів, які змушували з обережністю спостерігати з Москвою та її діями на геополітичній арені. Як мінімум, у публічному полі головна світова цитадель, з новітнім арсеналом ексклюзивної зброї (саме такий образ намагалися створити Росії починаючи з 2007 року), виявилася доволі бутафорною та незграбною у своїх діях. Ряд відвертих провалів у війні проти України можливо і не стали переломними на полі бою, але точно створили виразний образ країни-невдахи, країни-ізгоя в очах значної частини цивілізованого світу.

Загалом трансформаційні процеси обіцяють бути дуже складними як для Європи, так і для Росії. Криза демократії, як і криза автократії неминуче призведуть до пошуку нових форматів взаємодії та конкуренції як на внутрішній, так і зовнішній політичних аренах. Головна загроза демократії — це утиск прав і свобод, з якими вже зіткнулася Європа. Головна загроза автократії – це слабкість режиму, з якою вже зіткнулася Росія.

Очевидно, що в найближчому майбутньому світ ризикує зіштовхнутись з більш глобальною кризою, яка не гратиме яскравими палітрами фарб для жодної зі сторін. А отже, важливо пам’ятати, що «там, де панує сірість, до влади завжди приходять чорні».

More articles

3 COMMENTS

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here

Latest article