Наша історія тісно пов’язана з конфліктами, бойовими діями та війнами, адже вони велися ще задовго до появи писемності. Перша, зафіксована у світовій історії війна датується 2700 роком до нашої ери. Апелюючи до новітньої історії, нам властиво згадувати дві світові війни, які кардинально змінили світ, встановивши той баланс сил, який хоч і слабшає, проте все ж таки продовжує зберігатися на геополітичній арені. При цьому ми все рідше згадуємо менш глобальні конфлікти, які мають далекосяжні наслідки для цілих регіонів та континентів.
Після закінчення Холодної війни та розвалу Радянського Союзу, західні філософи поспішно оголосили про початок нового історичного етапу, позбавленого війн, конфліктів та протиріч. При цьому, мабуть, найвідоміша праця Френсіса Фукуями «Кінець історії» продемонструвала свою помилковість практично відразу після її публікації: війни на світовій арені не припинилися, лише трохи трансформувавшись у гібридні формати з урахуванням необхідних цілей. Власне, як і не закріпився однополярний світ із його домінуванням ліберальної ідеології.
Якщо підрахувати кількість «мирних днів» (час, коли в жодному куточку нашої планети не велися війни), то в період з 1945 по 2023 рік їх виявиться не більше тридцяти. Цей показник є дуже насторожуючим, але водночас підтверджує думку Карла фон Клаузевіца про те, що війна є невід’ємною частиною людської історії, ідеологічних конфліктів та боротьби за ресурси. При цьому період після Другої світової війни наочно демонструє, що нові війни найчастіше ведуться за ресурси, але вміло прикриваються ідеологією.
У широкому розумінні російсько-українська війна відрізняється від інших подібних конфліктів лише тим, що вона ведеться не десь на африканському континенті чи у близькосхідному регіоні, а в самому центрі Європи. Вочевидь, саме цей фактор є одним із найбільш визначальних у глобальній суспільній свідомості. Інші аспекти війни нічим не відрізняються від світових конфліктів: ресурсна база, геостратегічні перспективи, логістичні маршрути та виробничий потенціал.
Загалом варто виділити два основних виміри війни: глобальний та локальний. Перший, основні принципи якого викладено вище, відрізняється особливим цинізмом та повною відсутністю рефлексії щодо людських жертв, соціальних потрясінь, екологічних наслідків та побутових катастроф. У цьому вимірі присутні лише цілі, шляхи досягнення яких не враховують поняття гуманності чи людяності. Досягнення, або недосягнення поставлених цілей мають стратегічну важливість.
Локальний вимір завжди вибудовується на людських переживаннях, патріотизмі, ідеологічних уподобаннях і політичних гаслах. У цьому вимірі смерть кожної окремої людини є трагедією (а не статистикою, як у глобальному вимірі), головними цінностями наділяють кожен метр території, кожну будівлю, кожну живу істоту. У цьому вимірі визначається дух війни, формується культурна спадщина, оспівуються герої, створюється нова інтерпретація історичних подій та фактів, на основі яких продукуються нові сторінки історії держав та суспільств.
Парадоксально, але локальний вимір завжди відштовхується від глобальних цілей. У той же час досягнення глобальних цілей часто залежить від ефективності функціонування локального виміру. Саме такий кругообіг дозволяє сплутувати всі карти, впливаючи на суспільну свідомість таким чином, щоб кожен був впевнений у тому, що він знає істину, розуміє всю систему хитросплетінь і підкилимних ігор, а також з легкістю може відрізняти правду від брехні читаючи ранкову стрічку новин.
Колись Отто фон Бісмарк сказав фразу, яка останнім часом почала користуватися надзвичайною популярністю: «коли закінчуються доводи, починають говорити гармати». Відповідно, можна припустити, що коли доводи з’являються – до справи повертається дипломатія. І хоча ні для кого не секрет, що навіть під час найбільш кровопролитних воєн між противниками завжди зберігаються лінії комунікації, у разі російсько-української війни можна з упевненістю відзначити, якщо про переговорний процес вже почали говорити в західних ЗМІ, а також побічно підтверджувати їх у Білому домі, то певні доводи все ж таки з’явилися.
Аналізуючи війну, її причини та наслідки з погляду глобального виміру, можна визначити одразу дві ключові тези. По-перше, кожна з глобальних сторін конфлікту досягла свого результату: європейський ринок енергоресурсів позбавився російської залежності і опинився в залежності американській; африканський континент зробив ще один крок на шляху остаточного позбавлення від європейського колоніалізму і наблизився до колоніалізму китайського; Росія, гучно грюкнувши дверима, здійснила розворот у бік Азії, де фактично зіткнулася з участю статиста у формуванні регіональної політики; НАТО розширило свої межі, але незважаючи на низку заяв про консолідацію, залишилося з колишніми розбіжностями та дисбалансами, що посилюють внутрішню кризу.
По-друге, кожна з глобальних сторін не досягла свого результату: безумовно, однополярність світової системи похитнулася, проте багатополярність в очікуваному форматі так і не відбулася (важливо відзначити: вона відбудеться, проте пізніше); Росія не знищила Штати, як і Штати не знищили Росію (хоча велике питання, чи стояло таке завдання перед державами); Китай залишився великим, проте не найвеличнішим, його економіка зіткнулася з новими викликами та загрозами. Поняття «Глобальний Південь» почало частіше вживатися в геополітичному вимірі, проте сам Глобальний Південь так і не став суб’єктним гравцем на геополітичній арені.
По суті, у глобальному розумінні всі сторони конфлікту зіткнулися з дилемою: або пошук компромісу з частковою відмовою від початкових позицій, або остаточний перехід усіх кордонів з відсутністю будь-яких принципів та домовленостей. Півтора роки війни в Україні продемонстрували, що на другий варіант ніхто не готовий. Стара добра дипломатія з багаторівневою системою домовленостей, поступок та компромісів залишається пріоритетним інструментом у зовнішній політиці.
При цьому не варто заперечувати, що всі глобальні сторони конфлікту все ж таки готуються й до другого варіанту. Перезапуск військово-промислового комплексу у світових масштабах, «утилізація» старого озброєння та його повне оновлення, затвердження нових військових доктрин та постійні апеляції до ядерної зброї явно не можуть свідчити про те, що найближчим часом на нашу планету чекає мирне співіснування та розвиток в умовах повної злагоди.
Якщо ж дивитися на війну з погляду локального виміру, то стає очевидним безглуздість її подальшого продовження для всіх сторін, окрім України. По-перше, у цьому вимірі Росія програла війну на її четвертий день, коли обіцянка «взяти Київ за три дні» не була виконана: у цьому сенсі важливі саме ідеологічні та емоційні аспекти. Усі подальші події можуть бути зрозумілі та логічні з погляду глобального виміру, але в локальному – вони є демонстрацією слабкості, обмеженості та розгубленості.
По-друге, війна виявилася надто довгою й для Сполучених Штатів. Наявність проблем з постачанням озброєння, низька ефективність санкційного тиску, наростання труднощів у пошуку консенсусу з іншими союзниками та партнерами всередині Північноатлантичного Альянсу все більше перетворюються на тягар для Вашингтона. Безперечно, США завжди вміло використовували війну для вирішення внутрішніх проблем, проте коли ризики економічної кризи знизилися, а військово-промислове та енергетичне лобі задовольнилися, прийшло розуміння, що війна несе більше загроз, ніж вигоди.
По-третє, існує безліч інших зон інтересів, що перетинаються між собою. Вони вимагають постійної уваги і відволікання. Посилення позицій Китаю на Близькому Сході, в Африці та Латинській Америці явно викликають побоювання у Вашингтона. Власне, як і Москва не може займатися ефективною реалізацією своєї «політики» в Азії, Сирії, Африці та Арктиці. Більше того, обидві держави виходять на фінішну пряму президентських перегонів, які є важливим аспектом на геополітичній арені.
У даному вимірі найбільш критичними залишаються позиції самої України, яка незалежно від геополітичних настроїв і перспектив залишається в куди більш гнітючому становищі. І тут не важливо, через що почалася війна чи чиї інтереси на ній відстоюються. Важливо лише те, що щодня гинуть мирні жителі, значна частина території країни стає непридатною для життя, руйнується економіка та збільшується міграційна хвиля. Саме ті аспекти, які мало враховуються у глобальному вимірі.
Після 500 днів війни у світі все голосніше починають говорити про переговори. Свої мирні плани запропонували провідні держави, висунувши себе на роль посередників у майбутньому процесі. При цьому для України залишається принциповим питання територіальної цілісності, яке повністю відповідає всім міжнародним нормам та угодам.
Останнім часом ми стали свідками значної зміни позицій Росії щодо локального виміру. Риторика російського президента перестала базуватись на вже звичних ідеологічних догмах. Поняття «русского міра», яке так старанно «захищали» та «просували» протягом багатьох років, фактично втратило свою актуальність. Поступово почали забувати й про російськомовне населення східних областей України, яке, на думку Кремля, потребувало захисту та отримало його у вигляді повномасштабної війни на території Донбасу.
Більше того, одним із результатів нещодавнього «пригожинського заколоту» стала демонстрація того, що слово російського президента стоїть вище за будь-які закони та правові норми. Безумовно, подібна норма діє в будь-якій становій державі, проте команда Путіна закрити справу проти Євгена Пригожина виглядала як відверта демонстрація зовнішній аудиторії, що з такою ж легкістю можна скасувати будь-яке інше рішення, хай навіть воно стосується визнання нових територій. Не виключено, що найближчим часом ми зможемо спостерігати й такий варіант розвитку подій.
В даному випадку абсолютно не важливим є питання: «а що скажуть люди?», куди важливішим є питання: «у чому полягає нова стратегія Росії?». І незважаючи на, багато в чому, абсолютно нелогічну поведінку Кремля, варто все ж спробувати сформувати рамки нової стратегії Росії.
Вже зараз можна з впевненістю сказати, що низка невдач Росії в Україні не призведе до зниження її амбіцій та апетитів. Не варто розраховувати на відсутність ресурсів для подальшого ведення війни. Необхідно визнати, що останнім часом російська економіка була повністю перебудована на військові рейки, військово-промисловий комплекс працює в кілька змін, мобілізаційний ресурс дозволяє зібрати мільйонну армію, а наявність тісних зв’язків з Китаєм, Іраном, Туреччиною та державами Центральної Азії дозволяє знаходити лазівки в санкційних обмеженнях та отримувати необхідну електроніку для виробництва високоточної зброї. Більше того, як і раніше, існують види озброєння, які Росія ще не застосовувала у війні проти України і йдеться не лише про ядерну зброю.
По суті, Росія готується до глобальної війни, яка може поширитися далеко за межі України. Розмови про ядерну зброю та її застосування для поразки умовних «центрів прийняття рішень», які за численними заявами Кремля розташовані в країнах НАТО, є або відчайдушною і абсолютно безглуздою спробою шантажу, що повністю нівелює ядерний потенціал Росії, або ж реальною демонстрацією планів, до реалізації яких більшість західних лідерів ставляться із недостатньою серйозністю.
Розміщення ядерного озброєння на території Білорусі, а також перекидання до сусідньої країни найбільш досвідчених бойовиків з ПВК «Вагнер», посилення співпраці з Іраном, що супроводжується регулярними польотами транспортної авіації між Москвою та Тегераном, посилення внутрішньодержавного силового блоку та оновлення військового керівництва країни можуть свідчити про те, що російсько-українська війна для Москви є лише прикриттям у підготовці до більш глобальних бойових дій.
Безумовно, реалізація подібної стратегії залежить від багатьох факторів, у тому числі й від результатів переговорного процесу на різних рівнях. У будь-якому разі, можна констатувати, що у глобальному вимірі російсько-українська війна повністю вижила себе і свій потенціал.
Туман цієї війни ще довго триматиметься над Європою, викликаючи безліч питань, відповіді на які будуть такими ж безглуздими, як і сама війна. Філософи та аналітики запропонують нам безліч теорій та моделей, у яких кожен знайде свою правду. Політики нададуть аргументи, за допомогою яких кожна сторона зможе оголосити про перемогу і переконати в цій перемозі свій електорат. Історики підберуть правильну інтерпретацію тим чи іншим подіям, що дозволить сформувати потрібну думку у наступних поколінь.
При цьому залишається актуальним локальний вимір війни, з усіма її стражданнями, болем, втратами та переживаннями. З усією тяжкістю, обрушеною на український народ, якому ще доведеться здобути важку перемогу на полі бою, щоб не зазнати гіркого смаку поразки за столом переговорів.
