Парламентські вибори в Японії, Узбекистані, Болгарії та Литві: інтриги, коаліційні головоломки і злам тренду

Коаліційна головоломка

Дострокові парламентські вибори в Японії стали результатом внутрішньополітичної кризи правлячої політичної сили Японії – Ліберально-демократичної партії. Колишній прем’єр-міністр Країни висхідного сонця Фуміо Кісіда залишив свою посаду через рекордно низькі рейтинги і суспільне невдоволення скандалами навколо партійної верхівки. Наприкінці вересня провідна ЛДП обрала Сігеру Ісібу своїм новим лідером. Ісіба вп’яте балотувався на пост глави ЛДП, але в попередні рази не зміг перемогти впливові фракції всередині партії, від чиїх інтриг намагався дистанціюватися. Новий глава партії здобув собі репутацію «правдоруба» за те, що любить говорити правду в очі, і відкрито критикує своїх однопартійців. Ісіба неодноразово сходився в політичних баталіях проти багаторічного прем’єр-міністра Сінзо Абе. 

До того, як Абе став жертвою замаху 2020 року, він був єдиним членом ЛДП, який мав сміливість виступати проти нього на піку його могутності. Ісіба не фігурував у нещодавніх скандалах із партійними внесками. Ба більше, він виступав за розпуск партійних фракцій і реформування закону про партійні внески. Саме завдяки цьому він був найпопулярнішим із дев’яти кандидатів на посаду лідера партії. Проте на виборах лідера партії Ісіба переміг лише з невеликим відривом. Його найближчий конкурент Санае Такаїчі відстала від нього всього на кілька голосів і стала першою жінкою, яка посіла друге місце на виборах голови ЛДП. Утім, на думку деяких експертів, якби Такаїчі стала першою жінкою на посаді голови партії прем’єр-міністром, то це навряд чи було б щастям для Японії. Вона вважається послідовницею Сіндзо Абе і відома такими самими правими поглядами, а також вважається прихильницею економічної та фіскальної політики «Абеноміки», яку тепер у Японії вважають провальною. Перемога Ісіби на партійних виборах породила надію на те, що з потрясінь останніх місяців виникне м’якша версія ЛДП.

1 жовтня парламент затвердив 67-річного політика на посаді глави уряду.

Щоправда, пересівши в крісло прем’єр-міністра, Ісіба, який підтримує одностатеві шлюби і право подружніх пар використовувати різні прізвища, проти чого виступають консерватори в його партії, пішов на їхнє заспокоєння. По суті, він поставив ці питання на паузу, заявивши, що вони «потребують подальшого вивчення». Критики звинуватили його в конформізмі, поставивши за провину ще й його відмову від обіцянок розібратися зі скандалом із фінансуванням у ЛДП.

І хоча в питаннях зовнішньої політики, на відміну від окремих аспектів внутрішньої, у партії існує відносний консенсус, в Ісіби знайшлися свої «скелети в шафі». Насамперед щодо основного союзника Японії – США, з яким як прем’єру йому доведеться домовлятися. У минулому він неодноразово закликав до перегляду угод про розміщення американських військ, які, на його думку, обмежують суверенітет Японії. Для Вашингтона, цей як червона ганчірка для бика. До цього Ісіба запропонував трансформувати систему безпеки Східної Азії, орієнтовану на США. Він бачив її багатосторонньою, а якщо бути більш визначеним, Ісіба виступив з ідей створення «азійського НАТО».

У Вашингтоні цьому не надто зраділи, втім, не через саму ідею, а через її обґрунтування: мовляв, США втрачає владу і вплив. До того ж США і Японія вже беруть участь у Quad і AUKUS. Однак у США не стали роздмухувати скандал, не до цього, попереду президентські вибори. Втім, і Ісібе було не до полеміки з Вашингтоном. Головне завдання, яке стояло перед ним – перемога на дострокових парламентських виборах. Зрештою, це була єдина причина, чому більшість депутатів ЛДП обрали його, а не Такаїчі. 

9 жовтня новий прем’єр-міністр оголосив про своє рішення розпустити парламент і призначив нові вибори до Палати представників на 27 жовтня.

Партії боролися за 465 місць у Палаті представників. 289 депутатів обирають в одномандатних округах, 176 – за пропорційною системою. Проста більшість – це 233 мандати. А для абсолютної більшості, яка дасть змогу правлячій партії або коаліції проводити через парламент будь-які свої ініціативи, потрібен 261 мандат. У колишньому складі ЛДП мала 256 місць, а партія «Комейто», яка входить із нею до правлячої коаліції, – 32. Опозиційні партії мали 190 мандатів, 98 з яких належало Конституційно-демократичній партії Японії.

Проведене напередодні виборів газетою Asahi Shimbun опитування показувало, що ЛДП може втратити 50 місць із наявних до розпуску 256. І навіть у коаліції з «Комейто» партії можуть набрати менше 233 мандатів, що змусить їх шукати третього союзника. Тим часом, як зазначали експерти, основний конкурент ЛДП – Конституційно-демократична партія – мала збільшити кількість мандатів із 98 до 140. Однак, незважаючи на очевидний успіх, для формування коаліції їй теж були потрібні партнери. 

Як ми вже зазначали, позиції правлячої ЛДП похитнув, по-перше, гучний корупційний скандал, пов’язаний із фінансовими махінаціями високопосадовців і «відкатами» під час збору коштів на партійні потреби. А по-друге, у країні спостерігалося падіння рівня життя японців. Висока інфляція останнього десятиліття призвела до скорочення купівельної спроможності домогосподарств, навіть незважаючи на зростання заробітної плати. Тому під час короткострокової передвиборчої кампанії Сігеру Ісіба особливу увагу приділив проблемі вартості життя. Прем’єр обіцяв робити все можливе для підвищення середньої зарплати (мета – плюс 43% упродовж наступного десятиліття) та нарешті, повністю вивести японську економіку з дефляції. 

Також у планах ЛДП було підвищення корпоративного та прибуткового податків для фінансування витрат на оборону. Ще 2022 року Фуміо Кісіда пообіцяв до 2027-го підвищити витрати на цю сферу до 2% ВВП, для чого буде потрібно вкласти ¥43,5 трлн ($273 млрд) протягом п’яти років. Однак змінити податкову ставку в рамках описаного плану влада досі не наважилася. Посилення оборони в передвиборчій програмі Сігери Ісіби посідало ключове місце: як ми вже писали, ще до призначення прем’єром він докладно описував свої цілі, серед яких – досягнення рівноправ’я в союзі зі США, створення азіатської версії НАТО і розміщення американської ядерної зброї в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. 

На парламентських виборах у Японії на відміну від Грузії пристрасті не вирували. І взагалі з точки зору організації їх можна було назвати ідеальними. Не було вкидання бюлетенів, ніхто нікого не підкуповував і не залякував. Опозиційні та правлячі партії сповна скористалися можливістю вільного висування кандидатів як за партійними списками, так і в одномандатних округах, частина майбутніх законодавців боролися за місце в парламенті як незалежні кандидати без партійної підтримки. Як то кажуть, усе в рамках політичних традицій і закону. 

Головним конкурентом ЛДП стала найбільша з усіх опозиційних – Конституційно-демократична партія (КДП) на чолі з колишнім прем’єр-міністром Есіхіко Нодою. КДП у питаннях альянсу Японії та США у сфері безпеки, а також у потребі пом’якшити кризу вартості життя та підняти зростання заробітної плати вище за інфляцію загалом показувала солідарність із ЛДП. Однак ідея підвищення податків жорстко ними критикується. КДП хоча й підтримує збільшення військових витрат, але закликає всіма можливими способами уникати підвищення податків.

За загальної схожості програм конституційні демократи мали низку переваг. Вони сподівалися на протестне голосування тих, хто був незадоволений фінансовими скандалами в ЛДП. Крім того, КДП сподівалося поповнити свою електоральну скарбничку голосами ліберальних виборців, які обстоювали право сімей на різні прізвища після шлюбу та одностатеві шлюби. Як зазначав Bloomberg, ці теми знайшли в електорату навіть більший відгук, ніж мета КДП знизити цільовий показник інфляції Центрального банку з 2% «до понад нуля». Ще одна обставина, що грала проти ЛДП, була електоральна втома. Багато виборців голосували за інші партії, тільки щоб покарати ліберальних демократів за їхню зарозумілість.

Підсумки виборів стали для ЛДП справжнім шоком. Ліберальним демократам дісталося 191 місце, а їхньому традиційному молодшому партнеру по коаліції партії «Комейто» – 24. Спільно дві партії втратили 64 крісла порівняно з виборами 2021 року. Але найсумніше і принципово важливе – вони не добрали до 233 парламентських крісел, необхідних для контролю над 465-місцевою нижньою палатою парламенту Японії. «Побачивши результати, стає зрозуміло, що виборці винесли нам суворий вердикт, і ми маємо смиренно прийняти це»,- зазначив в інтерв’ю мовній компанії NHK пан Ісіба.

Найбільша і головна опозиційна сила – Конституційно-демократична партія Японії на чолі з колишнім прем’єром Йосіхіко Нодою, навпаки, домоглася великих успіхів, отримавши 148 місць замість 98 мандатів трьома роками раніше. «Ми досягли своєї мети – не допустили отримання правлячою коаліцією більшості, що стало великим досягненням»,- не приховував своєї радості пан Нода. Ще кільком дрібнішим партіям, про які за межами Японії рідко згадували, відійшло від 1 до 38 крісел.

Згідно з конституцією Японії, у партій тепер є 30 днів, щоб сформувати коаліцію. І тепер головною проблемою для ЛДП і союзної їм «Комейто» стане не стільки подолання неприємного осаду від вердикту електорату, скільки пошук третього партнера по коаліції, щоб сформувати стійкий уряд. Утім, якщо ситуація залишиться без змін, очільником уряду може стати лідер партії, що набрала найбільшу кількість голосів (ЛДПЯ), однак цей уряд не матиме постійної підтримки в парламенті. 

Ще важче створити коаліцію буде опозиційним партіям, які представляють повний спектр політичних сил – від консерваторів до комуністів.

Проте лідер КДП Нода заявив, що результат є доказом того, що коаліція LDP-Komeito «здулася», і додав, що його партія працюватиме з іншими опозиційними партіями, щоб домогтися зміни уряду.

Однак майже всі експерти зійшлися на думці, що найближчими тижнями на Японію чекає політична нестабільність. Відображенням цих нерадісних очікувань стало зниження курсу ієни до тримісячного мінімуму щодо долара. Головного удару результати виборів завдали насамперед по новоспеченому прем’єр-міністру Ісібе, який мав можливість не проводити вибори до парламенту ще рік, але ризикнувши піти ва-банк, підставив тим самим під удар усю свою партію. Згідно з японською політичною традицією, розплатою за таку авантюру, яка позбавила ЛДП коаліційної більшості, має стати відставка Сігеру Ісіби, що зробило б його найкороткостроковішим лідером Японії в сучасну епоху. 

Поточний рекорд належить Нарухіко Хігасікуні, який прослужив на прем’єрській посаді 54 дні одразу після поразки Японії у Другій світовій війні. Це на чотири дні більше, ніж британська лідерка Ліз Трас у 2022 році. 

Сам Ісіба дав зрозуміти, що має намір залишитися на посаді прем’єра, незважаючи на електоральні втрати. «Національна політика не може застопоритися ні на хвилину. Ми продовжуватимемо неухильно просувати національну політику»,- сказав глава уряду на пресконференції в штаб-квартирі партії в Токіо, відповідаючи на запитання про те, яку відповідальність має взяти на себе керівництво ЛДП і він сам як лідер партії. Утім, деякі експерти не настільки оптимістичні, як прем’єр. «Незалежно від того, піде Ісіба з посади лідера ЛДП сьогодні чи ні, малоймовірно, що він доживе до того, щоб очолити новий уряд як прем’єр-міністр… хоча не виключено, що він залишиться виконувачем обов’язків», – заявив The Guardian Тобіас Гарріс, засновник консалтингової компанії Japan Foresight, що спеціалізується на політичних ризиках.

Якщо говорити про наслідки результату виборів, то їх кілька. По-перше, всередині ЛДП загостряться внутрішні чвари і суперництво, і це помітно пригальмує реалізацію будь-яких реформ, задуманих новим прем’єром. Здатність ліберальних демократів встановлювати і реалізовувати політичний порядок денний буде ускладнена. Що стосується зовнішньої політики, то серед основних партій Японії існує консенсус на підтримку договору про союз США і Японії. Незалежно від того, яка з партій зрештою створить урядову коаліцію, США залишатиметься головним партнером Японії в плані безпеки та розв’язання проблем Китаю і Північної Кореї. Однак проблеми можуть виникнути на економічному фронті. Слабкий уряд може зіткнутися з труднощами в балансуванні інтересів єдиного безпекового союзника Японії – США – і найбільшого торговельного партнера Токіо, Китаю. 

Уряд Джо Байдена чинив тиск на Токіо, щоб той посилив контроль за експортом напівпровідників і не допустив Китай до технології у сфері штучного інтелекту. Чиновники з Пекіна пригрозили заходами у відповідь на зустрічі зі своїми колегами в Токіо. Очікується, що ці кроки будуть спрямовані проти компаній, включно з автовиробником Toyota Motor Corp., шляхом скорочення доступу до матеріалів важливих для деяких японських галузей промисловості. Тож майбутньому уряду доведеться поламати голову – чи вигідно економічно йти у фарватері геополітичної стратегії Вашингтона і погодитися з ним. Утім, уряд потрібно ще сформувати. Сьогодні «золоті акції» в руках Демократичної партії для народу – 28 мандатів і Японської інноваційної партії, правої партії з корінням в Осаці, у якої 38 місць. Лідери кожної партії відкинули ідею приєднання до коаліції ЛДП і «Комейто», проте готові співпрацювати з ними з конкретних питань. 

Спеціальна сесія парламенту збереться на своє засідання 11 листопада і на Сігеру Ісібу та ЛДП чекає серйозне випробування. Утім, заради мандатів для створення урядової більшості партія може пожертвувати Ісібою і, наприклад, запропонувати пост прем’єр-міністра лідеру дрібнішої партії. Таке було в історії ЛДП лише один раз, близько 30 років тому. Лідер Соціалістичної партії Томііті Мураяма став прем’єр-міністром, завдяки такій домовленості. То чому б історії не повторитися.

Непомічені вибори

А ось парламентські вибори в іншій азіатській країні – Узбекистані, які також відбулися 27 жовтня, пройшли практично непоміченими та не таїли жодної інтриги. Вони стали першими після конституційного референдуму, згідно з нормами, якого президентський термін було збільшено з п’яти до семи років, а президент може обіймати свою посаду не більше ніж два терміни поспіль. З урахуванням цієї змін президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв, який править з 2016 року, обнуляє попередні терміни і тепер може залишатися главою держави до 2040-го. З урахуванням сильної президентської влади роль парламенту, по суті, зведена до ухвалення законів, розроблених президентською командою, а сам виборчий процес зводиться до вибору з провладних кандидатів. Хоча президент Шавкат Мірзійоєв і заявляв напередодні виборів про «сильну конкуренцію», але як такої її не було. Реальні опозиційні партії у виборах участі не брали, і для цього влада створила всі умови. 

Місія спостерігачів ОБСЄ у своєму попередньому звіті про електоральну кампанію розкритикувала «обтяжливі вимоги до реєстрації партій, широкі правові підстави для відмови в реєстрації або призупинення діяльності партій. Як зазначає в коментарі Узбецькій службі Радіо «Свобода» запеклий критик Мірзеєва Хідірназар Аллакулов, він уже кілька років не може зареєструвати потенційно опозиційну партію «Хакікат, тараккіёт ва бірдамлік» («Правда, прогрес і єдність»). Крім того, оскільки цього разу вибори відбувалися за змішаною системою, до них не були допущені самовисуванці. Загалом, вибори до Олій Мажліс – Законодавчої палати Узбекистану відбулися за сценарієм влади: п’ять партій, які вже представлені в парламенті, брали участь у виборах, і ніхто інший до цього процесу допущений не був.

У підсумку Переможцем парламентських виборів в Узбекистані стала правляча Ліберально-демократична партія (УзЛіДеП), яка набрала 35,75% голосів. На другому місці – Демократична партія «Міллій тікланіш» (18,82%). Соціал-демократична партія «Адолат» отримала 16,20% голосів, Народно-демократична партія Узбекистану (НДПУ) – 17,11%, Екологічна партія Узбекистану – 13,12%. З урахуванням результатів голосування в одномандатних округах УзЛіДеП посяде в нижній палаті 64 місця зі 150, «Міллій тікланіш» – 29, «Адолат» – 21, НДПУ – 20, Екопартія – 16 місць. За даними ЦВК, явка на виборах становила 74,72%.

Як зазначає експерт із Центральної Азії Берлінського центру Карнегі Темур Умаров: «Ці вибори не матимуть значного впливу на майбутнє країни. Система вкотре успішно провела багатошаровий і складний процес виборів, мобілізувала всі сили бюджетників для того, щоб видати необхідні результати і загалом провести такий складний захід. Але жодних нових груп або осіб, які представлятимуть інтереси суспільства всередині законодавчого органу, не з’явиться – парламент практично безсилий у системі узбецької влади. Те, що вибори вперше відбулися за змішаною виборчою системою, теж нічого не змінить». 

Треба сказати, що парламентські вибори 27 жовтня 2024 року разюче відрізнялися від парламентських виборів 2019 року. Тоді, як зазначали в Human Rights Watch, була реальна змагальність: між представниками партій були дебати. Уперше місцеві спостерігачі отримали можливість офіційно стежити за перебігом голосування, і влада пом’якшила контроль над ЗМІ. У країну прибула рекордна кількість іноземних спостерігачів, включно з участю повномасштабної місії спостерігачів від Організації з безпеки і співробітництва в Європі. «Після 27 років репресивного правління Карімова за президента Мірзійоєва з’явилася певна надія на поліпшення ситуації в галузі прав людини», – зазначали в Human Rights Watch.

Після свого обрання 2016 року Мірзійоєв будував своє президентство на протиставленні нинішнього Узбекистану «карімовському». Навіть передвиборча програма, з якою глава держави йшов на президентські вибори, називалася «Новий Узбекистан ми будуємо разом із нашим народом». І треба сказати, що порівняно з режимом Карімова, народ відчув зміни. По-перше, країна відкрилася, режим перестав контролювати пересування власних громадян. Раніше для того, щоб виїхати за межі Узбекистану, потрібно було отримати так звану внутрішню візу, тобто візу від держави, яка дозволяла б покинути країну. По-друге, не можна було вільно конвертувати узбецьку валюту. У багатьох сферах, зокрема й у сфері ведення бізнесу, особливо з іноземними партнерами, існувало багато таких бар’єрів, проблем і обмежень. Тепер їх немає. Країна досить активно залучає інвестиції, а громадяни, у яких є можливість, активно їздять за кордон, і іноземці активно приїжджають. Багато країн тепер мають безвізовий режим з Узбекистаном. А ось у зовнішній політиці змін, по суті, не відбулося. Як і в попередні роки, акцент робиться на багатовекторності та добросусідстві, але зараз простір для маневру звужено. Якщо в розпал каримовського правління Узбекистан цікавив Захід у контексті проблем Афганістану, то зараз цей інтерес спав. Мірзієєву доводиться балансувати між Росією як головним інвестором Узбекистану і Китаєм – ключовим кредитором. 

У політичному плані теж мало що змінилося. Риторика оновлення не змінила суті режиму. Як зазначають експерти, реформа конституції, «обнулення» Мірзієва, його позачергове переобрання на новий президентський термін – все це свідчило про прагнення режиму законсервувати ситуацію та повернення країни на «карімовські» круги своя, щоправда, поки що в лайт-версії. І парламентські вибори стали ще одним доказом того, що політика в Узбекистані залишається закритим клубом для найближчого оточення президента.

Болгарський багатосерійний серіал

Другі цього року і сьомі за останні чотири роки вибори до Народних зборів – 240-місцевого однопалатного парламенту Болгарії перетворили їх на багатосерійний серіал. І ймовірність того, що він закінчиться найближчим часом, дуже низька. 

Політична криза в Болгарії почалася з 2020 року, коли посилився конфлікт між тодішнім прем’єр-міністром Бойко Борисовим (він очолює правоцентристську партію «Громадяни за європейський розвиток Болгарії», ГЄРБ) та президентом країни Руменом Радєвим. Радев із моменту вступу на посаду критикував уряд, дорікаючи йому корупцією, багаторазово накладав вето на ініційовані ГЄРБ закони, а стиль управління Борисова характеризував як «нерозважливий».

Коли в червні 2020-го в Мережі з’явилися фотографії напівроздягненого прем’єра, що лежить на ліжку поруч із тумбочкою, на якій видно пістолет і пачки банкнот номіналом €500, Борисов звинуватив Радєва в тому, що той запустив безпілотник у його резиденцію, щоб зробити ці знімки (прем’єр підтвердив, що кімната, зафіксована на світлинах, – його, але заперечував наявність у ній пістолета і грошей – це, за його твердженням, був монтаж). Радев відкинув свою причетність до цього інциденту, сказавши, що у Борисова параноя. Потім співробітники Генеральної прокуратури Болгарії провели в адміністрації президента обшуки в рамках розслідування двох непов’язаних справ про корупцію і розголошення державної таємниці. 

Після цього у країні почалися масові протести – їхні учасники звинувачували уряд на чолі з Борисовим у корупції, а кримінальні розслідування щодо посадових осіб президентської адміністрації сприйняли як атаку прем’єра на Радєва. 3 вересня 2020-го протестувальники навіть спробували взяти штурмом Народні збори, близько 80 осіб було поранено. Борисов, незважаючи на це і кілька спроб парламенту оголосити вотум недовіри його уряду, так і не залишив посаду глави уряду. Протести не вщухали до квітня 2021-го, на який було заплановано чергові парламентські вибори. Починаючи з 2021 року, поки що жодній партії в Болгарії не вдалося сформувати уряд, який протримався б довше ніж дванадцять місяців. За цей час кілька партій встигло пройти повний цикл: виникнути, досягти популярності, увійти в уряд, а потім – практично миттєво – впасти. 

Передостанні позачергові парламентські вибори в республіці відбулися 9 червня (в один день із виборами до Європарламенту). Перемогу здобув блок ГЕРБ і Союз демократичних сил (СДС), який отримав 68 місць. Друге місце посіла партія, що представляє інтереси турецької етнічної меншини, – «Рух за права і свободи» (ДПС) з 17,1% (47 місць), а реформістський блок партій «Продовжуємо зміни» і «Демократична Болгарія» (ПП – ДБ) – 14,3% (39 місць). Також до Народних зборів пройшли правопопулістська проросійська партія «Відродження» (13,8%), Болгарська соціалістична партія (7,1%), протестна, як вона сама себе характеризує, партія «Є такий народ» (6,0%) і вкрай праве «Велич» (4,7%).

Три спроби формування уряду в умовах роздробленого парламенту обернулися невдачею. Наприкінці серпня Радев призначив новий технічний уряд на чолі з Дімітаром Главчевим (до 2021-го належав до партії ГЕРБ, нині безпартійний) та оголосив дострокові вибори, які й відбулися 27 жовтня.

Усі попередні парламентські вибори в Болгарії відбувалися за рекордно низької явки: близько 30%. Причинами стали низька довіра громадян як до самих виборів, так і до політичних інститутів узагалі, і розчарування в можливості демократичних змін. Болгарське суспільство втомилося, з одного боку, від корупції старих партій, а з іншого – від постійних невдач нових партій у формуванні хоч скількись стабільного уряду, і в такий спосіб залишилося де-факто без варіантів, які б хоч когось влаштовували. За даними Центральної виборчої комісії, явка на виборах виявилася вищою за очікувану, але все одно дуже низькою – 37,5 відсотка.

Тепер зупинимося на ключових гравцях болгарського політичного ландшафту та їхніх результатах.

Як і на червневих виборах, їхнім переможцем стала коаліція «ГЕРБ-СДС», яка набрала 26,4%, завоювавши 69 місць у болгарському парламенті, і продемонструвавши завидну політичну непотоплюваність. І це при тому, що ГЕРБ не виконав свої антикорупційні обіцянки. Болгарія опустилася в міжнародному індексі корупції, іноземні компанії стали масово залишати країну, а державні контракти і гранти ЄС, судячи з усього, просто розкрадалися. Борисова і його уряди неодноразово звинувачували у зв’язках із болгарською мафією. А останнім часом Борисова все частіше критикували за «ходіння по межі» між ЄС і Росією. І тим не менше, ГЕРБ не тільки переміг, а й трохи поліпшив свій результат порівняно з червневими виборами. 

Тепер Бойко Борисов, який уже тричі був прем’єром Болгарії, оголосив, що формувати новий уряд буде саме він. За підрахунками експертів, для формування більшості в 240-місцевому парламенті Бойко Борисову потрібно сколотити коаліцію щонайменше з 3-4 партіями, що буде вкрай непросто. Однак перший крок Бойка Борисова щодо формування нового кабінету міністрів виявився очікуваним. Він дав зрозуміти, що постарається домовитися з проєвропейською коаліцією «Продовжуємо зміни – Демократична Болгарія», яка посіла друге місце, набравши 14,3% і отримавши 37 депутатських місць.

У медіа її часто називають партією «Гарвардських братів»: її засновники, Кирило Петков і Асен Васильєв, обидва були випускниками Гарвардського університету. «Продовжуємо зміни» ґрунтувала свою програму насамперед на антикорупційних меседжах, але економічно і політично не пропонувала нічого радикально нового. Однак Петков і Васильєв позиціонували себе і свою програму більш «професійно» як центристську і об’єднуючу політичну силу. Партії «Гарвардських братів» сформувати уряд вдалося – і навіть двічі. Але першого разу він розпався через рік через несподіваний односторонній вихід з коаліції партії популістської партії «Є такий народ» (ЄТН). 

А вдруге «Продовжуємо зміни» були змушені об’єднатися зі своїм головним супротивником – партією ГЕРБ – до того ж на безпрецедентних умовах: з так званим «ротаційним» прем’єрством, яке переходить від однієї партії до іншої кожні дев’ять місяців. У підсумку, коли після перших дев’яти місяців під керівництвом «Продовжуємо зміни» ГЄРБ отримала прем’єрство, Борисов спробував сформувати уряд, не озираючись на партнерів. Настала політична криза, яка позначилася на популярності партії, і в підсумку порівняно з червневими виборами вона втратила два мандати.

«Продовжуємо зміни» в Болгарії відносять до числа так званих реформаторських партій, як і партію “Є такий народ”. Пік популярності партії, заснованої колишнім телеведучим Славі Трифоновим, припав на липневі 2021 року парламентські вибори, на яких вона виборола першу сходинку, набравши рекордні для себе 24,8% і отримавши 65 місць у парламенті. ЄТН і Трифонов обіцяли масштабні антикорупційні реформи, при цьому чіткої політичної програми у нього не було. В умовах пандемії Covid-19 він активно виступав проти вакцинації. Цього плюс нове обличчя Трифонова в політиці, вистачило, щоб виборці довірили йому два рази мандат на формування уряду, незважаючи на те, що принципових відмінностей від ГЄРБу в плані політики не було. Однак обидва рази зробити це партія не змогла – або, скоріше, навіть не намагалася зробити. 

Трифонов відмовлявся від будь-яких коаліцій, вимагаючи створення уряду меншості. Сам він, як зазначають болгарські медіа, поводився епатажно – відмовлявся з’являтися на засіданнях парламенту, а всі свої комунікації з політикумом вибудував через Facebook, одним словом – «чудив». Така поведінка Трифонова призвела до того, що партія почала стрімко втрачати підтримку виборців і це позначилося на її результатах. На червневих виборах 2024 року вона набрала 5,96%, а на останніх жовтневих ледве покращила свій результат, набравши 6,8% і отримавши 18 мандатів.

Третє місце відверто популістської проросійської партії «Відродження» сюрпризом не стало. Ба більше, численні опитування перед виборами давали їй другий результат – 14,2%. У підсумку за «Відродження» проголосувало 13,4%, і вона отримала 35 мандатів, на два менше, ніж на червневих виборах. Феномен «Відродження» багато хто пов’язує з тим, що надія на політичну стабільність у Болгарії згасає з кожними новими виборами, а падіння явки призводить лише до посилення впливу радикальних рухів, оскільки їхні виборці намагаються не пропускати вибори. Утім, ця тенденція радше не болгарська, а загалом європейська. 

«Відродження» було засновано 2014-го істориком Костадіном Костадіновим. Уперше до парламенту вона пройшла після виборів 2021 року. Однак широкої популярності набула під час пандемії, оскільки її представники активно виступали проти вакцинації. «Відродження» вважається близьким до Кремля, зокрема через позицію його представників щодо війни в Україні. У квітні 2022-го «Відродження» організувало в центрі Софії масовий мітинг «Разом за Болгарію» – за його підсумками до парламенту передали вимогу відмовитися від військової допомоги Україні, а також від розміщення на болгарській території озброєнь, «далекобійність яких могла би загрожувати будь-якій із ворогуючих сторін». 

У жовтні, напередодні виборів, «Відродження» організувало акцію в Софії під гаслом «Дайте миру шанс» з вимогою повернутися до діалогу як основного інструменту досягнення миру. Свої позиції «Відродження» зміцнювало поступово, пропонуючи консервативну й антиліберальну платформу, і зрештою дісталася до можливості реально впливати на суспільно-політичний порядок денний у країні. У серпні 2024 року «Відродження» провела закон про заборону ЛГБТ-пропаганди в школах, аналогічний російському. Ініціатива отримала підтримку більшості парламентаріїв за активної участі партії ГЕРБ. На відміну від короткострокових сплесків інтересу до таких партій, як ЄТН і «Продовжуємо зміни», «Відродження» демонструє стабільне зростання і не показує ознак швидкого падіння популярності. Партія, судячи з усього, послідовно формує собі стійку аудиторію, якій близька її антиєвропейська, націоналістична і консервативна риторика і це приносить партії електоральні дивіденди. 

Сценарій, за якого Борисов і Костадінов сформують уряд, незважаючи на те, що про це багато говорили напередодні виборів і вважали цілком реалістичним, сьогодні виглядає не реальним. Борисов не бачить «Відродження» в коаліції. Тому актуальним залишається коаліція з «Продовжуємо зміни» та іншими дрібнішими партіями, серед яких дві партії, що виникли внаслідок розколу в переважно етнічній турецькій партії «Рух за права і свободи». «Рух за права і свободи – Новий початок» на чолі з олігархом Деляном Пеєвскі набрав 11,4%, а “Альянс за права і свободи” – 7,4%. Однак «Гарвардські брати» вже висунули кілька умов: у новому уряді не повинно бути людей Пеєвського, проти якого США і Велика Британія запровадили санкції за звинуваченням у «корупції та торгівлі впливом». 

Другою умовою було, що співпраця з ГЕРБом має починатися з ухвалення антикорупційних законів. Бойко Борисов постав перед складним вибором, вочевидь обираючи для себе менше зло. Можливо, він дочекається закінчення президентських виборів у США. І якщо переможе Трамп, який може виявити меншу лояльність до корупції, то Борисов може сформувати уряд меншості за негласної підтримки партій опального олігарха Пеєвського. А поки шлях до урядової коаліції не зовсім зрозумілий, нові вибори 2025 року цілком реальні, а це означає, що болгарський виборчий серіал матиме продовження.

Всупереч тренду

Результати парламентських виборів у Литві, що відбулися в жовтні, йдуть врозріз із загальноєвропейським трендом. Тоді як за останній рік на виборах до Європарламенту, а також у Німеччині, Австрії, Франції та Португалії свою підтримку нарощують праві сили, на виборах у Литві тріумфально перемогли ліві партії.

Вибори в Литві проходять у два тури. У першому розподіляється 70 мандатів Сейму, а виборці голосують за партійні списки. У другому турі виборці голосують за кандидатів в одномандатних округах.

За підсумками першого туру виборів перше місце посіла опозиційна Соціал-демократична партія Литви, яка набрала 19,3% голосів виборців. Консервативний «Союз Вітчизни» чинної прем’єр-міністерки країни Інгріди Шімоніте посів друге місце з 17,9 %. На третьому місці (14,9%) розташувалася популістська ліва партія «Зоря Німану» Ремігіюса Жемайтайтіса, яка відома своєю відвертою антисемітською риторикою. 

Четверте і п’яте місце посіли ще дві партії лівого спрямування: «Союз демократів в ім’я Литви» з 9,2%, «Союз селян і зелених Литви» (СКЗЛ) з 7,7%. Необхідний 5-відсотковий бар’єр подолали ще три партії. За підсумками другого туру перемогу знову святкували соціал-демократи, які виграли в 32 із 37 одномандатних округів і в сумі отримали 52 місця зі 141. Тепер згідно із законодавством республіки, тепер їм належить сформувати правлячу коаліцію, оскільки жодна з партій не набрала необхідної для формування більшості кількості голосів. 

Успіх лівих партій став наслідком провалу політики правлячої правої коаліції, яка прийшла до влади 2020 року. Тоді до неї увійшли правоцентристський блок: «Союз Вітчизни – Християнські демократи Литви» (TS-LKD), «Рух лібералів» (LRLS) і Партія Свободи (LP), що відкололася від них напередодні виборів. За результатами виборів цього року коаліція сукупно втратила 33 мандати. При цьому «Партія свободи» залишилася взагалі поза Сеймом, а єдиними з цієї трійки, хто виступив непогано, став «Рух лібералів».

Падіння рейтингів правих сил у Литві почалося на тлі неоднозначних рішень кабінету міністрів під час пандемії COVID-19. Напередодні вторгнення Росії в Україну правоцентристам вдалося дещо стабілізувати рейтинги, але до осені 2022 року знову почалося падіння, переважно через енергетичну кризу в ЄС та інфляцію. У вересні 2022 року вона становила 24% на піку за інфляції в ЄС 10%. COVID-19, економічні проблеми, спричинені війною, більшою мірою вдарили по жителях невеликих міст, не центральних районів і на сільських територіях, які й вирішили віддати перевагу проголосувати за ліві партії на цих виборах.

Ще одного удару по правих консерваторах завдав так званий «чековий скандал», коли з’ясувалося, що одразу троє міністрів, які до цього обіймали різні посади в місцевих радах, могли витрачати кошти, що виділялися на забезпечення їхньої депутатської роботи, в особистих цілях. Підтвердити правомірне витрачання цих сум банківськими виписками або чеками вони не змогли, але й піти у відставку відмовилися. Репутаційні проблеми переслідували і лідера консерваторів. Габріелюса Ландсбергіса, онука Вітаутаса Ландсбергіса, одного з голів литовського руху за перебудову «Саюдіс». Він потрапив у скандал із купівлею вілли в Греції 2022 року. Він виправдовувався тим, що сімейство Ландсбергісів купили її як «запасний аеродром» на випадок вторгнення Кремля в Литву. Цей скандал коштував йому посади єврокомісара від Литви в ЄС, і тим не менш він вирушив на парламентські вибори. Щоправда, і тут на нього чекало розчарування. Після поразки у своєму окрузі лідер консерваторів заявив про свій відхід з поста глави партії і загалом з політики і навіть відмовився навіть від мандата депутата Сейму.

На парламентських виборах у Литві успіх супроводжував ще одну ліву, скоріше навіть ліворадикальну партію «Зоря Німану», в чомусь схожу на німецьку лівопопулістську партію «Союз Сари Вагенкнехт». «Зоря Німану» була створена тільки цього року і заснована Ремігіюсом Жематайтисом, раніше виключеним із Сейму за антисемітські висловлювання. Він заявляв, що Ізраїль має вибачитися перед Литвою за голокост литовців, публікував антисемітські вірші та критикував візит прем’єр-міністерки Литви Інгріди Шімоніте до Ізраїлю. 

Лідер партії Жематайтіс зі своєю командою активно включився в кампанію. Він кілька разів проїхав усі литовські райони ще влітку, коли більшість партій навіть не починали агітацію. Під час цих поїздок він активно проводив зустрічі з виборцями в селах і маленьких містечках. «Зоря Німану» акцент робила на популістських заявах про відновлення соціальної справедливості, захист прав “простих людей” і боротьбу з корупцією. У своїй критиці він не шкодував ні чинний литовський уряд, ні інші коаліційні політичні сили. Жемайтайтіс уміло скористався тим, що центральна влада ігнорувала проблеми регіонів, і він став їхнім справжнім захисником. Тож виборці, які проживають переважно в районних центрах і сільській місцевості, які занепокоєні соціально-економічною ситуацією, і стали основними донорами успіху «Зорі Німану». 

У першому турі найбільше голосів партія здобула в Жемайтії, зокрема і в найбільшому місті – Шяуляї. Як зазначалося в литовських ЗМІ, партія «Зоря Німану» стала яскравим прикладом того, як регіональні проблеми та економічна нерівність можуть створити основу для нових політичних рухів. Однак навряд чи «Зоря Німану» увійде до правлячої коаліції. Лідерка соціал-демократів Вілія Блінкявічюте вже заявила, що бачить у партнерах по коаліції «Союз демократів в ім’я Литви» – 14 мандатів і «Союз селян і зелених» – 8 депутатських місць. 

Утім, і тут у лівих можуть бути проблеми. Річ у тім, що з «селянами і зеленими» відмовляється працювати лідер демократів Саулюс Скверняліс, який раніше відколовся від селян. Замість них Скверняліс пропонує взяти в коаліцію «Рух лібералів Литовської республіки», але глава їхнього списку Вікторія Чмеліте-Нільсен вважає, що переговори зі створення такої строкатої коаліції між лівими і правоцентристами будуть складними. До цих складнощів можна додати й те, що лідерка соціал-демократичної партії, яка перемогла, Вілія Блінкявічюте вже заявила, що відмовляється стати прем’єр-міністром і запропонувала замість себе кандидатуру колишнього лідера соціал-демократів Гінтаутаса Палуцкаса. Як зазначають місцеві ЗМІ, ця інформація стала відома після зустрічі Блінкявічюте з президентом Литви Науседою.

Однак у будь-якому разі майбутній литовський уряд буде лівішим, ніж він був раніше. І це може призвести до серйозного коригування внутрішньої політики в бік її соціальної спрямованості. А ось зовнішня політика країни за нового уряду залишиться без змін. По-перше, міжнародними відносинами більшою мірою, ніж у сусідніх балтійських країнах, опікується президент країни. Цю посаду зараз обіймає Гітанас Науседа, який успішно переобрався навесні цього року. По-друге, лідерка соціал-демократів Блінкявічюте вже заявила, що планує продовжувати підтримувати Київ, а про жодні послаблення на користь Кремля не може бути й мови.